Анастасія Винник - Коли повертається веселка

– Скільки на це піде часу?

– Якщо вони на місці, то не більше двох годин. Вони мої хороші друзі, ми часто зустрічаємося на конференціях.

– Гаразд, я зачекаю. Але що мені сказати Шустову? Він уже тут.

– Сядьте і випийте за здоров’я Ладної. – Іван підморгнув. – Залізай у заначку, Шустов любить дорогий коньяк, пійлом ти його не заспокоїш. До речі, коньяк «Шустов» він не п’є.

Сонце змагалось із хмарами. Берег озера спорожнів, лише садівник збирав тоненькі гілочки, що не витримали вчорашньої негоди. Таня дивилась у вікно, коли в палату зайшов Тарас Олегович з айпадом у руках. Дивно, але його поспіх Тетяну вже не дратував.

Він зупинився посеред палати і почав чухати потилицю.

– Ваш син ще не приїхав?

– Ні. Він телефонував і сказав, що буде близько другої. Чому ви затягуєте? Коли операція?

Лікар нахмурився і щось копнув носком черевика. Це була скляна кулька, яка зі стуком покотилася до вікна.

– Тетяно, – розпочав Тарас Олегович, і на його обличчі заблукала усмішка, – ми отримали висновки двох спеціалістів високого рівня. Це дивно, але ваша пухлина зникла.

Якби він сказав, що їй залишилось жити дві хвилини, вона б здивувалась менше.

– У мене знову галюцинації, – сказала Таня.

– Я не галюцинація, – усміхнувся лікар. – Можете мене вщипнути. Я не знаю, як це пояснити. У моїй практиці таке вперше. – Він говорив короткими фразами. – Ось, погляньте. – Лікар повернув до неї айпад. – Це ваша пухлина три тижні тому, а це картина на сьогоднішній ранок. Пухлини немає. – Він витягнув із кишені халата два папірці. – Ось аналіз крові, зроблений три дні тому, а ось – сьогоднішній. Ви здорові.

– Це жарт?

– Хіба такі жарти бувають?

Таня підійшла до вікна. Вздовж берега кульгав лебідь. Поряд з ним ішов здоровий. Так близько, що їхні крила доторкались. Напевно, у лебедів не так, як у голубів…

В озерній гладіні відбивалось сонце.

– Що далі? – запитала вона, не відчуваючи нічого, окрім вібруючої порожнечі.

– Далі? Вам ще кілька днів доведеться тут побути, для контролю. А потім ми вас випишемо.

– Ну, ти бачила того Тютюнника? – запитав Караваєв, підводячись із дивана.

– Його прізвище Табачний.

– Один чорт. Що ти про нього думаєш? Арап… ну, брехун чи як?

– Не знаю! – відповіла Оля, знімаючи бежеві, в тон клатчу, лайкові рукавиці. – Родичка однієї пацієнтки сказала, що від нього йдуть на своїх ногах.

– Куди поклали Ромку?

– Палата простора, нове обладнання, вигляд із вікна гарний, на лісопарк.

– А де це?

– Недалеко звідси, на Балакірєва… Васю, я вся тремчу, дай випити.

Тік узяв кришталевий флакон.

– Дай води, я ж за кермом.

– Тут немає води, іди на кухню.

Оля махнула рукою:

– Гаразд, не треба. Я ось чого заїхала до тебе. Я не хочу, щоб Тетяна переступала поріг твого дому!

– Чого це? – примружився Караваєв.

– Сам знаєш! Андрій побачить її – і йому дах знесе. Він псих! І я не дозволю дочці цієї сволоти…

Продовжити вона не встигла – Тік схопив її за горло і притис до стіни.

– Тільки спробуй! – Він дедалі сильніше стискав пальці. – Тільки спробуй!

Рукавиці і клатч випали з рук, Ольга відбивалась, але Тік не відпускав її. Він відпустив руку тільки тоді, коли сестра закотила очі. Вона впала на підлогу, хрипіла і кашляла. Дивлячись на неї, Караваєв тяжко опустився на диван.

– Сволото! – Це було перше виразне слово, яке вимовила Ольга.

Тік розстібнув сорочку і почухав груди:

– Ольго. – Він подивився на сестру з-під лоба. – Не смій ламати моє життя знову!

– Знову? Ти на що натякаєш?

– Андрій усе мені розповів. Він хоч і алкаш, але пам’ять ще не пропив.

Ольга істерично засміялась і помацала пальцями шию:

– Ти мені хрящик пошкодив, мені боляче ковтати!

– Нічого, минеться.

Ольга підвелась із підлоги і почала розглядати костюм.

– Мати рідна! – вигукнула вона. – Де ґудзик? Це ж «шанель»!

Зігнувшись гачком, вона пішла по кімнаті.

– Ось він! – Оля залізла під стіл і з палаючими очима вилізла звідти. – Довелось би з Парижа замовляти. – Вона заховала ґудзик у клатч і почала натягати рукавички. – А що тобі Андрій розповів? – Вона з награною уважністю розглядала рукавичку. – Що взагалі путнього він може розповісти? Він завжди п’яний, хіба є віра п’яним?

– Не скажи… а народна приказка: що у тверезого на умі – те у п’яного на язиці?

Оля насторожено подивилась на брата:

– До чого ти ведеш?