Симона Вілар - Щаслива суперниця

звернула в ліс, стало зовсім темно, і на повному ходу ми вилетіли до місця, де з десяток вовків гризлися над напівроздертими трупами. Одне з тіл виявилося жіночим — і я кинувся до нього. Мені піднесли смолоскип, і хоча обличчя вже не можна було впізнати, з одягу я впізнав Труду. Два інших виявилися невідомими воїнами, а останній — Саймоном.

Сили небесні — що тут відбулося!?

— Сере, опануйте себе, — заспокоював мене Пенда. — Її нема серед мертвих. А значить, залишається надія.

Ми взялися до пошуків — обнишпорили хащу, чагарники, балки, поки не пролунав чийсь крик. Один із моїх людей вийшов на узлісся й помітив заграву в тому боці, де стояла церква Святого Дунстана.

Я погано пам’ятаю цей відрізок шляху. Попереду світився вогненний кістяк церкви, на тлі заграви виразно малювався чорний силует кам’яної дзвіниці. У багряних сутінках на мить промайнули дві людські постаті — й відразу зникли. Десь у височині пролунав розпачливий зойк.

Подальше нагадувало дивовижний кошмар. Ми побачили обох майже відразу — Гіту у віконному отворі дзвіниці й Бертраду з оголеним мечем на настилі риштовань за два кроки від неї. Я миттєво впізнав графиню, незважаючи на те, що вона була в одязі найманця, і коли вона змахнула клинком, несамовито закричав. Гіта, зовсім беззахисна, стояла, притискаючись до краю віконної ніші з плащем у руках…

— Зупинися, Бертрадо! Не смій! — мої слова потонули в ревінні полум’я.

Відблиск полум’я спалахнув на лезі меча Бертради, майнув темний зібганий плащ, кинутий у неї Гітою. І коротка боротьба нагорі. Потім меч випав із рук Бертради, а її тіло зігнулося, втримуючи рівновагу. І тоді Гіта завдала свого удару.

Як чорний нічний птах, Бертрада злетіла в повітря й по крутій дузі канула в полум’я.

Але Гіта вже сповзала з краю віконного отвору, відчайдушно намагаючись зупинити цей невідворотний рух.

Набагато пізніше я помітив, що цієї ночі в моєму волоссі з’явилися сиві нитки. Але тої страшної миті я просто кинувся до підніжжя дзвіниці, й мої люди пішли за мною. Гіта падала, судомно чіпляючись за поперечини риштовань. О, якби їй вдалося хоч на мить затриматись!

Хвала Всевишньому, так і трапилося, ми встигли…

Що стосується Бертради… Я не пам’ятаю цього, але мої люди казали, що з вогню безупинно долинав її страшний крик, і Пенда не витримав, намочив свого плаща у найближчому плесі та кинувся в саме пекло.

Він мало не загинув, але примудрився все-таки витягти графиню — точніше, те, що від неї залишилося. Однак у цьому обвугленому тілі ще вистачило сили для того, щоб вимовити кілька слів — і це були слова, сповнені шаленої злості.

Але цієї миті мене не хвилювало нічого, що не стосувалося Гіти — в неї почалися пологи і я метався в пошуках повитухи, начисто забувши про те, що в ордені, крім усього іншого, мене навчили приймати пологи.

Щоб привести до тями божевільного правителя графства Норфолк, Пенді, який був рабом, довелося вліпити мені добрячого ляпаса, і я був тільки вдячний йому за це. Миттєво зібрався та почав віддавати розпорядження. Двоє моїх воїнів побігли гріти воду, іншим я наказав зняти плащі та влаштував Гіту зручніше.

Гіта кусала губи до крові й скаржилася на безмірну втому. Я заспокоював її тими самими словами, які говорив, коли вона народжувала Мілдред. Але тоді, хоч пологи були й важкими, поруч була вміла повитуха, й тепер я болісно намагався пригадати все, що робила Труда… Хай спочиває вона з миром.

І ми впоралися. Я прийняв свого сина — змученого, крихітного, але живого.

Як тільки все скінчилося, Гіта впала в глибоке забуття.

Але це було тільки початком. Тепер мені належало зупинити Бігода, убезпечити себе й Гіту. А для цього було необхідно постати перед королем — батьком Бертради.

* * *

Незабаром мене викликав глава руанської комтурії.

— Скільки ще вимагає цей негідник? — я намагався вгадати, що він мав намір повідомити. Я знав, що жадібність Бігода може перейти всі межі, але все складалося так, що сперечатися й торгуватись не випадало.

Однак комтур дивно глянув на мене.

— Не про гроші мова, брате. Я б навіть порадив вам припинити потурання Бігоду. Адже все докорінно змінилося. Король учора прибув у свій мисливський замок Ліон-ла-Форт… а сьогодні прийшла звістка, що він помирає.

Я мовчав, обмірковуючи ситуацію.

Комтур вів далі. Ще вчора Генріх був бадьорий і сповнений сили, полював у лісах біля Руана, незважаючи на дощ і негоду. Його почт остаточно виснажився, та ніхто не смів нарікати, коли доводилося розбивати черговий наметовий табір серед хащі. Але вчора король повелів усім зібратися в Ліон-ла-Форт і перебував у чудовому настрої, задоволений вдалим полюванням. За вечерею він звелів подати улюблену страву — зварених у вині міног, і це було досить необачно, адже травлення короля останнім часом тривожило лікарів і вони прописали йому найжорстокішу дієту. Але повелінню Генріха ніхто не насмілився суперечити.

— Уже години за дві Генріх відчув себе кепсько, — розповідав комтур. — А до ранку довелося викликати лікаря. Коли ж у короля почалася шлункова кровотеча, Роберт Глочестер, який перебував при батькові, поквапився послати по єпископа Хагона, щоб той сповідав і причастив його величність.

Отже, Генріх Боклерк умирав. Могутній государ, який прийшов до влади всупереч закону, але показав себе неабияким правителем, залишав нас. Що тепер буде? Але тої миті я найменше був схильний міркувати про те,