Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

усім добре, державі добре, її провідникам добре й селянам добре. Ну, босоті, може, не зовсім, проте хто тобі винен? Навіть більшовики кажуть: хто не працює, той не їсть. Правильно балакаю?

— Навіть дуже, — схвалив Грунтенко, — отже, програма нашого зрушення: приватна власність на землю й свобода торгівлі?

— Виходить, так.

— Кажуть: кожен солдат хоче стати генералом. А кожен селянин — багатим і незалежним.

— Говоріть уже прямо: середняк прагне до куркульства. Це — якщо совдепівською мовою. А простіше: за збагачення селянства.

— Тут я з вами цілком згодний, — заявив Петрик. — З цим гаслом ми й підемо до нашого українського селянина, й він зрозуміє нас. А збагнувши що до чого, підтримає. Усіма силами, навіть збройно. Ось воно й повстання, на котре так розраховуємо.

Длугопольський подав через стіл Петрикові руку. Мовив урочисто, паче присягався:

— В ім’я цієї великої мети ми даємо згоду на підпорядкування нашого загону Повстанській Волинській армії.

— Слава мужнім воїнам України! — вигукнув Петрик, щасливо посміхнувшись. — Чомусь я був певен, що ви приймете саме таке рішення.

— Бо маємо кебету в голові, — миролюбно сказав Длугопольський. — Але ж тепер, Панасе Григоровичу, поінформуйте нас про найближчі та далекі плани. — Підвівся і виструнчився. — До речі, віднині можете наказувати, ви командувач і над нами — всі ваші розпорядження для мого загону обов’язкові.

Петрик провів долонею по обличчю, немов знімаючи з нього дотеперішню урочистість, і мовив діловим тоном:

— Маю поінформувати шановне товариство, що в Житомирі існує велика підпільна група, яка схвалює пашу платформу й підтримує з Повстанською Волинською армією щільні контакти. Називається вона “Комітетом звільнення рідного краю” і об’єднує як житомирську інтелігенцію, так і прогресивно настроєне міщанство. Більше того, до групи увійшли окремі представники так званого робітничого класу — маю на увазі друкарських робітників, котрі допомагають випускати листівки та прокламації. Хочемо створити й підпільну газету, але це питання, певно, маєте вже розв’язати ви, Володимире Антоновичу, — звернувся до Грунтенка.

— Звичайно, ця акція сколихнула б маси, — погодився той, знаючи, що не поворухне й пальцем, аби сприяти цій авантюрі.

— Комітет звільнення рідного краю, — вів далі Петрик, — організація жива й дійова, вона поставляє нам оперативні матеріали про пересування військ Житомирського гарнізону, інформацію про заходи губернських установ.

“Треба знайти спосіб негайно повідомити Голишева, — подумав Вовк. — Під боком Волинського ДПУ — ціла організація, а вони там вуха порозвішували…”

— План дій у нас такий, — сказав Петрик, — виносимо його на обговорення і спільне затвердження. Найближче завдання: силами загонів улаштовувати диверсії місцевого значення, тобто наскоки на села, експропріації банків та поштових поїздів, агітація серед населення проти більшовицького засилля. Селяни повинні знати: ми помстимося кожному, хто активно сприяє утвердженню Радянської влади.

— Слушно, — вигукнув Длугопольський, — цілком слушно, і ми голосуємо за це обома руками.

— Ваш загін, Миколо Костянтиновичу, через тиждень, найпізніше через десять днів мусить вирушити на північ у район Коростеня, аби осісти у визначеному нами спільно місці. Раджу пересуватися вздовж річки Ірші й вийти на Чоповичі — там досить великий лісовий масив, де можна вільно маневрувати. У Чоповичах одержите явку — через надійну людину зв’яжетесь безпосередньо зі мною.

— Усе виконаємо, — пообіцяв Длугопольський. — Чоповичі я знаю: велике село й багате.

— Штаб ПВА, — повідомив Петрик, і в голосі його зазвучав метал, — прийняв рішення почати повстання восени цього року, пов’язавши його з продподатковою компанією та призовом новобранців до Червоної Армії. Самі розумієте, ці компанії не можуть викликати ентузіазму в населення, навпаки, кому хочеться задурно здавати совдепам зерно, м’ясо, вовну? І відправляти молодь на службу? Само собою виникне незадоволення, і ми виступимо за найсприятливіших умов. Вважаємо, що найкращим сигналом до повстання буде знищення того самого містечка Базар під Овручем, де було розбито корпус генерал-хорунжого Тютюнника. Ми піднімемо народ, і він сам піде на це містечко, аби помститися за тих, хто героїчно загинув у боротьбі за вільну Україну. Операцію уже розплановано в деталях. Дванадцятеро наших вірних людей в ніч на восьме жовтня одночасно підпалять будинки мешканців та совдепівські установи. А курінь помсти на чолі з твердим і хоробрим, я не боюсь сказати саме такі слова, бійцем за народну справу Іваном Закусилом нещадно знищуватиме всіх, хто тікатиме з палаючого містечка. За цим сигналом повстанські загони ПВА перейдуть У наступ, поширюючи бойові дії в напрямі Києва та до польського кордону.

Гнів підступив до серця Петра Вовка. Ось тобі й бійці за народну справу, які знищуватимуть мирне населення містечка, тільки тому, що під ним було розгромлено Тютюнника! Він мимоволі стиснув кулаки й поворушився, це не пройшло повз Петрикову увагу — запитав:

— Маєте заперечення?

— Ні, просто хотів повідомити про переговори в Центральному штабі з полковником Ступницьким.

Петрик зітхнув і сів. Риси обличчя з нього пом’якшали— втома проступила на ньому. І мовив утомлено:

— Ми не покладаємо великих надій на підтримку Центрального штабу. Вони там усі заполітикувалися й більше дбають про себе, ніж про свій народ.

“Зрештою, маєш рацію”, — схвалив подумки Вовк і сказав:

— Я вже повідомляв отамана Длугопольського, що закордонна підтримка реальна тільки за умови захоплення повстанцями великого населеного пункту, скажімо, Житомира, й створення в ньому народного уряду.

— Завдання не таке вже й важке, — ані на мить не замислився Петрик. — Житомир ми захопимо через два — три дні після збройного виступу.

“Авантюрист, — вирішив Вовк, — до того ж авантюрист небезпечний, бо справді вірить в успіх повстання”.

— Я переконаний, що так воно й станеться, — сказав, — має статися, бо надто багато невдач на нашому шляху.

— Смуга невдач закінчилася, — підтримав його Длугопольський, — ми вступаємо в новий етап боротьби, який віщує удачу. — Він підвівся, обвів усіх просвітленим поглядом. — Від нас, — сказав упевнено, — саме від нас, від нашого хисту, впертості, розуму й мужності залежить майбутнє цілого народу, й ми свято виконаємо свій обов’язок.

29

Перший номер “Нови” вирішили відзначити чаюванням знову на квартирі Василенка-старшого. Зібралися в тому ж складі, не прийшов лише Чолганський, який виїхав у службове відрядження, але замість нього запросили Толпигу. Борис Миколайович відчував себе справжнім іменинником, адже журнал з його статтею вже поширювався в Києві й мав певний розголос серед інтелігенції.

Марія Данилівна клопоталася на кухні біля самовара, а чоловіки розташувалися в професорському кабінеті навколо журнального столика, де стояла велика бронзова попільниця й височів стос свіженьких, щойно з Парижа, журналів. Лише Толпига нервово походжав по кабінету, усім своїм виглядом виказуючи заклопотаність — йому вже замовили другу статтю, вона була майже готова, й Борис Миколайович відчував себе якщо і не першим серед