Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

перших, то принаймні рівним із Смирновим та Василенком-старшим — визначними київськими інтелектуалами.

Микола Прокопович закурив цигарку, струсив попіл і запитав:

— Як гадаєте, панове, на Єлизаветинській вже одержали “Новь”?

— Там сидять наші найзацікавленіші читачі, — сказав Чебаков. — Гадаю, їхні агенти вже нишпорять по місту.

Костянтин Прокопович узяв тонкий і не дуже гарно виданий журнал, ніжно погладив долонею по обкладинці з грубого паперу, мовив:

— Сьогодні ми розберемо останні примірники. Поширювати треба обережно, найперше — серед молоді.

Смирнов кивнув.

— У мене є кілька відданих студентів, — сказав. — Я скористаюсь їхніми послугами.

— Сподіваєтесь, що студенти після прочитання журналу вийдуть на вулиці? — не без єхидства запитав Чебаков. — Стаття Бориса Миколайовича гарна й запальна, та навряд чи матиме такий ефект.

— Завоювання молоді — одне з наших основних завдань, — сказав Смирнов. — І я не бачу нічого поганого, якщо вони вийдуть на вулицю з нашими гаслами. Принаймні маємо прагнути цього.

— Маємо, — погодився Чебаков. — Академічна група Центру дії вже одержала відповідні вказівки.

— Є вже така група? — здивовано зметнув брови Василенко-молодший.

— І досить міцна.

— Браво!

Толпига зупинився посеред кабінету. Перед очима постала Велика Володимирська перед червоною спорудою університету, ущент запруджена молоддю. Побачив збуджені, розчервонілі, гнівні юнацькі обличчя, вродливих і ніжних, але також розгніваних курсисток, які підводять затиснуті в кулаках журнали із його статтею… І як потім багатотисячна демонстрація рушає Бібіковським бульваром, а потім суне Хрещатиком до думи, як розгніваний народ виганяє з неї більшовиків…

Невже можливий такий тріумф?..

Раптом подумав: справді, усе в світі йде від особистого. Мені погано — погане й суспільство, мені добре — отже, не так уже й погано довкруж. Якщо б більшовики визнали його талант, можливо, друкувався б Толпига в “Пролетарській правді”, ганьбив контрреволюцію, викривав ворогів Совдепії, таких, як Чебаков і професор Василенко…

Борис Миколайович заплющив очі. Певне, написати саме таку статтю йому було б легше, ніж чергову для “Нови”. І фарби знайшлися б яскравіші, і на іронію можна було б не поскупитися, та й взагалі краще писати про людей, яких бачиш наскрізь, ніж оперувати абстрактними поняттями.

Борис Миколайович подумав трохи, поторгав пальцем верхню губу й мовив:

— Ставлю на обговорення шановного товариства одну з тез наступної статті: совдепи не терплять опозиції. її терпів навіть царат, думи, хоч і розганялися, та все ж існували, а більшовики зліквідували фракції навіть у своїй партії. До чого це призведе?

— Хаос! — авторитетно заявив Василенко-молодший. — А як наслідок — безмірне захвалювання окремих осіб, й вони відчують себе богами, оточать себе підлабузниками й сірістю, а сірості завжди більше…

— Про свою країну завжди слід писати з любов’ю! — з пафосом виголосив Толпига. — Але чому в мене з пера бризкає ненависть? Невже я не люблю свою Україну?

— Свою, — вагомо підкреслив Микола Прокопович. — Свою Україну, а не більшовицьку.

— Але ж країна — це не тільки поля й ліси. Народ!

— Народ… — ствердив Костянтин Прокопович. — Я за наш народ душу віддам, тільки чого він такий інертний? Чи ми такі дурні та недолугі, що не можемо розворушити його?

— Народ просто ще не дозрів до революції, — сказав Чебаков. — Запаморочилося в голові, почав трощити направо й наліво, а потім потрапив до більшовицьких тенет…

— Бо вони вчасно викинули гасла, які імпонували народові, — подав голос Смирнов. — І це свідчить про гнучкий розум їхнього лідера.

— Ви за Леніна? — здивувався Чебаков.

— Якщо б так, не сидів би з вами.

— А мені здалося…

— Здалося!.. Нам багато що здається. Поки ми сперечалися й топили один одного, есери — кадетів, а соціалісти — анархістів, більшовики вийшли на вулиці й завоювали пролетаріат.

— Україна — селянська, — заявив Микола Прокопович, — і український селянин мав скрутити пролетарям м’язи. Як ви дивитеся, Борисе Миколайовичу, — обернувся до Толпиги, — чи не варто наголосити на цьому в наступній статті? Пояснити селянству, хто його справжній ворог!

— Так-так-так… — тільки й відповів Толпига не без багатозначності. — Революція принесла Росії не тільки правду, а й піну, от на чому слід зіграти. І ця каламутна піна — більшовицьке засилля!

— Бравіссімо! — вигукнув Василенко-молодший. — Мовлено точно й водночас образно. Ви будете редактором нашого майбутнього центрального органу.

— Гадаєте, відмовлюсь? Ні в якому разі. Я сам прийду до керівництва нової держави з вимогою: дайте мені журнал чи газету!

— Хто ж вам відмовить?

— Конкуренти знайдуться.

— О-о!.. — покрутив над головою вказівним пальцем Микола Прокопович. — Кожен приписуватиме собі безліч заслуг!

— Першість належатиме бійцям, котрі, ризикуючи життям, прокладали шлях до перевороту, — заявив Василенко-молодший.

— А тому, панове, я закликаю вас до граничної обережності, — сухо мовив Чебаков. — Якщо виникнуть ускладнення — нічого не знаю, моя хата скраю… Доказів проти нас нема, хіба що журнали… — поплескав долонею по стосу “Нови”. — Але ж тут викрутитися легко: хтось підсунув…

До кабінету зазирнула Марія Данилівна:

— Самовар готовий… Припиняйте ваші дискусії…

— Вони тільки починаються… — Обвів усіх очима Толпига і перший посунув до вітальні, звідки долинав аромат добре завареного чаю.

30

Іван Іванович нетерпеливився і підганяв коня. Учора був у Високій Печі й мав розмову з отцем Леонтієм — той повідомив, що через тиждень загін Длугопольського піде з їхніх країв на північ, де скоро почнеться повстання. Проти повстання Іван Іванович не заперечував, навпаки, чекав його з нетерпінням і молився богу за успіх, а от звістка, що отамана не буде під боком, засмутила. Гадав, що з допомогою Длугопольського все ж удасться позбутися зятя, та й взагалі сам факт, що поблизу існує загін, який збройно бореться з совдепами, якось морально підтримував його. Не кажучи вже про усвідомлення власного внеску в цю боротьбу — узяти хоча б Краснопілля, хто як не він допоміг Длугопольському покарати там червоних?

Недалеко від Трощі починався гай, він обіцяв затишок і прохолоду, Тимченко зняв кашкета й рукавом обтер чоло. Дорога спускалася до струмочка, там можна було напитися чистої джерельної води, Іван Іванович навіть відчув її смак на спечених губах, вйокнув на коня, та з-за дерев вийшли двоє з гвинтівками, стали напереп’ят.

Іван Іванович не злякався — та й чого лякатися? Якщо червоні — от вам посвідчення, заготівельник райфілії їде по селах, якщо ж свої — тим краще, спільну мову з ними він завжди знайде.

— Хто такий і куди пнешся? — грубо запитав хлопець у синій сатиновій сорочці.

А другий, зовсім ще сопля, як відзначив Іван Іванович, наставив на нього гвинтівку. Тимченка завжди дратувало, коли в нього цілилися, адже гвинт заряджений, і невідомо, що в голові у цього молодика й чи не