Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

— Ми — частина народу, багатостраждального й великого, який, на жаль, проспав свій зоряний час. Наш великий Богдан підняв народ на священний герць, гетьман і зрадив свій народ, не повіривши в його сили. Він виявився слабодухим, він уклав угоду в Переяславі, покликавши на допомогу старшого брата. Цей брат приніс на Україну свої порядки, можливо, проти деяких з них і важко заперечити, та царі накинули на нас ярмо, зліквідували Січ та залишки самостійності, закріпачили народ.

“Так, — подумав Вовк, — політика царату й справді була ганебною, та для чого взагалі кидати тінь на брата? А справжнім братом був той же знедолений російський мужик”.

А Петрик казав далі:

— Вибачте, панове, за довгий історичний екскурс, самі все це знаєте, та я дивлюсь зараз на ці червоні яблука, на бані простої сільської церкви, на вас, мої великі побратими, на нашу чудову землю від Карпат до Чорного моря, і щось велике й тепле пробуджується в душі, немов летиш, як писав Тарас Григорович, над українською землею і проймаєшся її просторами та величчю. Прийшла нарешті і на Україну революція, вона повалила ненависний царат, і навіть Ленін проголосив рівність народів. Ми й стали вільні, ми створили свій уряд, ми ясно сказали, як хочемо жити. А більшовики, задуривши голову народу, оголосили Радянську владу, створили й на Україні Совдепію. Та український народ не прийняв її, народ хоче, аби москалі пішли геть з нашої землі. Зрештою, всіх уже не виженеш, але нехай лишаються тільки ті, хто сприйме наші порядки й присягне на вірність Україні. Цю велику мету — вигнати більшовиків і москалів з України — ставили перед собою наші визначні провідники Симон Петлюра та Юрій Тютюнник. Разом з генерал-хорунжим Тютюнником ми рік тому перейшли кордон і намагалися поновити національну владу на Україні. На жаль, не вийшло, десь припустилися помилки, програли. Проте, і я глибоко переконаний в цьому, програли тимчасово, у нас усе попереду, і найкращий доказ цього — наше з вами сьогоднішнє зібрання. З краплі починається море, а в нас, панове, не крапля, а добре озброєні й дисципліновані військові загони. Якщо ми дійдемо сьогодні згоди й приймемо рішення про об’єднання, Повстанська Волинська армія значно зміцніє, народ побачить це, бо народ усе бачить і не може помилитися, кращі сини його прийдуть до нас, а з народом ми непереможні.

Длугопольський, скориставшись паузою в промові Петрика, сказав голосно:

— Я цілком згодний з вами, Панасе Григоровичу, і підтримую вас. — Очі в нього світилися так само, як у Петрика, неземним світлом. — Ми — остання надія українського народу, яскравий смолоскип, від якого запалав вогнище повстання. Маємо чесно подивитися правді у вічі й визнати: наша справа смертельно небезпечна, попереду лише смерть чи перемога, гадаю, більше шансів загинути, проте з радістю йду на це, на смерть в ім’я народу, бо нема більшого щастя, ніж умерти за свій народ!

Грунтенко прикрив очі повіками, спостерігаючи за присутніми з вузьких щілинок, аби по очах не здогадалися про його справжні почуття.

“Нерозумні ідеалісти цей Петрик і той Длугопольський, щоправда, не можна не поважати їх. Сміливі, гарячі, віддані, однак для чого це все? Ну, загинуть десь у бою з червоними, обов’язково загинуть, і не лишиться про них навіть згадки в народі, бо хто пам’ятає переможених? На переможених плюють, їхні могили переорюють, їх паплюжать де тільки можна, і, зрештою, це правильно. Бо переможець — сильніший, а право сильного завжди рухало світом, слабкіші зникали, іноді не полишивши навіть сліду. Де ті половці чи печеніги? Прийшли монголи й стерли їх з лиця землі. А потім перемогли й монголів — де ця велика нація, що підім’яла під себе півземлі? Так буде і з Україною, — визнав з болем у серці, — бо її перемогли, і ще царі накинули на неї міцну вуздечку. Отже, треба тікати — й тікати не зволікаючи, за найпершої зручної нагоди”.

Грунтенко посовався на стільці й сказав, дивлячись на Петрика усміхнено:

— Мені приємно чути такі проникливі й близькі моєму серцю слова. Ми всі, панове, покликані звеличити свій народ, розбити на ньому кайдани, вивести Україну на широкі європейські простори як самостійну державу. Але я хотів би почути від вас, Панасе Григоровичу, які саме конкретні кроки збираєтеся зробити, яку дасте програму народові й до чого закликатимете його?

І знову Петрик подивився на достигаючі яблука, облизав пошерхлі від хвилювання губи і якось прохально зиркнув на Костюшка.

— Про програму краще скаже начальник штабу, — пояснив, — шановний Лукаш Омелянович. Він довгий час був сільським старостою, сам хлібороб і знає, що потрібно селянам. Скажіть слово, добродію, — поплескав його по плечі.

Костюшко підвівся, постояв мовчки з хвилину — кремезний, сивовусий, людина, яка знає собі ціну. Був одягнутий у дорогий чесучевий піджак і смугасту сорочку з розстебнутим горішнім гудзиком. Сиве волосся куйовдилося на вітрі, він пригладив його долонею і мовив густим голосом:

— От що скажу. Землю поділити всім порівну. Наче справедливо. А навіщо? Земля існує для того, щоб родити, а для цього до неї руки треба прикласти. — Рубонув у повітрі долонею, справді мозолястою, звиклою до роботи. — Я і сам працював, не лінувався, й інших примушував. Тоді земля віддячувала врожаєм. Тепер, кажу, наділили всім рівно. Однак є ледарі, а є й роботящі. Ледар землю не примусить родити, він її загубить, але ніколи не зізнається в цьому. Всі в нього будуть винні, а найперші справжні господарі. Бо їхнє поле — поруч і чомусь колоситься пшеницею, і сусід живе гарно. Заздрість роз’ятрюватиме ледареві душу, і піде він знову на того сусіда — робити революцію і віднімати, бо завжди легше віднімати, ніж самому орати. От я й кажу: несправедливо, коли землю всім порівну. Ти дай можливість мені в того нероби й гультяя землю забрати — звичайно, я заплачу за неї, але ж він ті гроші неодмінно проп’є. І прийде до мене. І вклониться. А я його тепер примушу на тій же землі працювати, тепер він нікуди не дінеться, бо інакше з голоду здохне, а він жінкою і дітьми встиг обзавестися, їх також годувати треба — от і гни свого незаможницького горба, аби земля родила. Й родитиме, це я вам кажу точно. А для держави важливо, аби родила. Хліб однаково державі лишиться, а вона, наша Україна, хлібом багата й іншим країнам його продаватиме. От і виходить така субстанція: