Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

від участі в казковій пригоді: повернення діловим стосункам людського обличчя. Може статися, щодня в глибині душі ви будете відчувати гордість від того, що самі робите трохи кращим той світ, який залишите потім своїм дітям.

Я підвів очі на тих людей, які сиділи в залі. Їх було дуже багато, але всі вони стали мені близькі. Я висловив їм усе, що було в мене на серці, і ні до чого було додавати щось іще. Я не відчував потреби завершити свою промову якимось продуманим оборотом і зірвати оплески. Та й, суворо кажучи, мій виступ не був промовою на публіку. Я просто висловив те, у чому був глибоко переконаний, поділився вірою в можливість іншого майбутнього. Кілька секунд я дивився на них у цілковитій тиші, і ця тиша мене більше не лякала. А потім пішов до свого самотного крісла. Директори сиділи за столом, потупивши очі й дивлячись у підлогу.

Голосування й підрахунок голосів тривали цілу вічність. Була вже восьма, коли я став президентом «Дункер консалтинг».

~ 54 ~

Що ближче я підходив до Ейфелевої вежі запашними алеями Єлисейських Полів, то вищою вона мені здавалася, нависаючи наді мною всією своєю масою. Освітлена пурпуровим світлом призахідного сонця, вона справляла величне і тривожне враження. Напередодні я виконав останнє завдання і тепер був вільний від зобов’язань, даних Ігорю. Отже, ми з ним могли мирно відсвяткувати перемогу. Однак вежа як була, так і залишилася для мене капканом старого лева. У мене виникло відчуття, що я знову потрапив у пастку, уже після того, як зумів із неї вислизнути.

Підійшовши до підніжжя Залізної Дами, я підвів голову й подивився на вершину. Мені одразу запаморочилося, і Вежа повільно захиталася. Поруч із нею я був таким маленьким і тендітним… Грішник, що стоїть навколішки перед гігантським представником Бога і благає про ласку.

Протовпившись крізь стрій туристів, я підійшов до південної опори і представився охоронцеві біля ліфта, що належить ресторану «Жуль Верн».

— На чиє ім’я у вас замовлено місце? — запитав він, звіряючись зі списком, який тримав у руках.

— Я до пана Ігоря Дубровського.

— Прекрасно, ходіть, будь ласка, за мною, пане, — відповів він, припинивши проглядати список.

Я пішов за ним службовими приміщеннями всередині опори. Він помахав рукою своєму колезі, який чекав разом із клієнтами. Ми пройшли повз нього й опинилися перед старим тісним ліфтом зі скла й заліза. Дверцята із шумом зачинилися, немов двері тюрми, і ми поїхали вгору крізь серце металевих конструкцій опори.

— Пана Дубровського ще немає. Ви прийшли першим.

Ліфт підіймався дедалі вище, до невидимих зірок, залишивши далеко внизу місто, яке розляглося під нами.

На верхньому поверсі в мене тьохнуло серце: я впізнав знайомий канал, яким простягався пучок товстих електричних кабелів. Долоні відразу спітніли. Охоронець провів мене до метрдотеля, і той прийняв мене вишукано ввічливо. Ми пройшли через ресторан до нашого з Ігорем столика, огородженого скляним бордюром, і метрдотель запропонував мені аперитив, щоб звеселити очікування. Я замовив Perrier.

У ресторані було затишно. Суворе оздоблення в чорно-білій гамі і вечірнє світло, що пронизує горизонтальними променями кожен куточок, створювали враження повітряної легкості. Деякі столики були вже зайняті, і до мене долинали уривки розмов чужою мовою.

Роззирнувшись навколо, я не зміг стримати тремтіння. Металеві балки були мені дуже добре знайомі. Вони нахабно сміялися наді мною, нагадуючи про мій розпач і колишні страждання. Від запаморочливого простору, який розгортався внизу, перехоплювало подих: здавалося, що ти висиш у хмарах. Зрештою, повернутися на місце, де пережив душевну травму, — справа добра. Я прийшов сюди не стерти з пам’яті минуле, а одягнути його в нову історію. І потрібно було заново перезняти стару кіноплівку, на якій події не те щоб стерлися, але вкрилися пилом.

Який же довгий шлях пройдено з того дня… Скільки труднощів і тривог пережито… Скільки разів окрилювала надія, скільки було ривків уперед… Звичайно, ні я, ні оточення не змінилися. Я залишився таким, яким був, та й як інакше? Але в мене виникло відчуття, що я звільнився від ланцюгів, які тримали мене, ніби човен на березі. Я переконався, що більшість своїх страхів я створював сам. Дійсність часом набирає вигляду жахливого дракона, який відразу ж зникає, варто лише сміливо глянути йому в очі. Завдяки Ігорю я приручив усіх своїх драконів, і тепер життя моє населене янголами.

Ігор… Ігор Дубровський. Ів Дюбрей. Тепер, коли наш договір утратив силу, чи на всі потаємні куточки його життя пролилося світло? Чи зрозумів я, що їм рухало, чи ні? І ким я тепер його вважаю? Усе ще колишнім психіатром, теж наполовину хворим?

Час минав, а Ігор не з’являвся. Ресторан швидко наповнювався відвідувачами, і навколо столиків закрутилися в німому вальсі офіціанти, а метрдотель і сомельє керували цією плавною хореографією. Я замовив ще склянку. Цього разу — бурбону. Я ніколи не пив бурбон, але зараз мені раптом страшенно закортіло.

Сонце сіло, і небо порожевіло. Тепле рожеве світло розлилося всюди, несучи із собою якісь неймовірні спокій і ясність. На мене не чекали жодні справи, мені ні з ким не треба було розмовляти. Я просто сидів і насолоджувався кожною миттю. Час ніби зупинився, блаженно розтягуючись.

Я взяв свою склянку і почав повільно крутити її в пальцях. І кубики льоду закружляли в танці, тихенько подзенькуючи об тонкі стінки ледве чутним кришталевим дзвоном.

Ігор не прийде. Я знав це в глибині душі, смутно відчував.

Я довго дивився в небо, і все моє єство, здавалося, розчинилося в його красі. Ковток алкоголю обволікав горло ніжним ароматом і зігрівав тіло, ваблячи його витягнутися зручніше.

На Париж спустився вечір, і місто засвітилося вогнями, створюючи тут, нагорі, абсолютно чаклунську атмосферу.

Я повечеряв сам, і мене забирала вдалину ніжність паризького вечора і заколисували тягучі акорди фортепіано. А на небі мирно сяяли зірки.

~ 55 ~

Чоловік зручно влаштувався в альтанці, поставивши поруч себе чашку з ароматною кавою, дістав із пачки сигарету й затиснув її в зубах. Чиркнув сірником, але сірник зламався, і він недбало кинув уламки на землю. Другий загорівся відразу, чоловік запалив сигарету і випустив перший за сьогоднішній день димок.

Це був найкращий час дня. Маленький куточок живої природи перед будинком іще спав, і квіти ледве помітно пахли росою. Краплі роси, наче крихітні перлини, ще виднілися на задубілих зі сну пелюстках. Сонце ледь почало сходити ще блідим вранішнім небом. День обіцяв бути спекотним.

Чоловік розгорнув газету