Кетрін Стокетт - Прислуга

А потім ми почули, як міс Ліфолт під’їжджає до гаража. Я трохи нервую, як учинить міс Ліфолт, коли почує всі ці розмови про маму. Мей Моблі теж неспокійна. Вона розмахує ручками, як курчатко крильми.

— Тихенько, не кажи їй! Вона відлупцює мене, — просить.

Так, вона вже говорила це мамі. І міс Ліфолт це не дуже сподобалось.

Коли міс Ліфолт заходить із новою зачіскою, Мей Моблі навіть не вітається, а біжить до своєї кімнати. Вона ніби боїться, що мама почує думки в її голівці.

***

Вечірка до дня народження Мей Моблі вдалася гарною, при­наймні так розповіла мені міс Ліфолт наступного дня. У п’ятницю зранку бачу на кухні три четвертих шоколадного торта. Полуничний з’їли. Того дня з’являється міс Скітер, щоб віддати якісь папери міс Ліфолт. Тільки-но міс Ліфолт виходить перевальцем до туалету, міс Скітер опиняється на кухні.

— Зустрічаємось увечері? — запитую я.

— Так, зустрічаємось. Я буду там. — Міс Скітер нечасто усміхається відтоді, як у них із містером Стюартом погіршилися стосунки. Я чула, як міс Гіллі та міс Ліфолт багато про це пліткували.

Міс Скітер узяла собі кока-колу з морозилки й тихо каже:

— Сьогодні ми закінчимо інтерв’ю з Вінні, і у вихідні почну все впорядковувати. Але потім ми не зможемо зустрітись аж до наступного четверга. Я обіцяла мамі, що відвезу її до Натчеза, на подію у ДАР. — Міс Скітер примружує очі, вона це робить, коли розмірковує про важливі речі. — Мене не буде три дні.

— Добре, — відповідаю я. — Вам треба відпочити.

Вона виходить у їдальню, але озирається й повторює:

— Запам’ятайте, я їду у понеділок зранку й мене не буде три дні, добре?

— Так, мем, — погоджуюсь я, дивуючись, чому вона вирішила, що це треба повторювати двічі.

Понеділок, іще тільки о пів на дев’яту ранку, проте телефон міс Ліфолт уже розривається.

— Резиденція міс Лі…

— Покличте Елізабет до телефону!

Я йду кликати міс Ліфолт. Вона встає з ліжка, у нічній сорочці та бігуді йде на кухню, бере слухавку. Міс Гіллі говорить так голосно, ніби через гучномовець. Я чую кожне слово.

— Ти була біля мого будинку?

— Що? Про що ти гово…?

— Вона написала у віснику про туалети. А я ще й на­голосила, що біля мого будинку можна залишати старі пальта, а не…

— Дай я почитаю свою… пошту, я не знаю, що ти …

— Коли знайду її, то вб’ю власними руками.

Розмова переривається. Якусь секунду вона стовбичить, витріщившись, а потім накидає пальто на нічну сорочку.

— Мені треба йти, — кидає вона, нишпорячи в пошуках своїх ключів. — Зараз повернусь.

Вона, вагітна, вибігає у двері, сідає в машину та швидко від’їжджає. Ми з Мей Моблі дивимось одна на одну.

— Не питай мене, дівчинко. Я сама не знаю.

Я знаю лише те, що Гіллі із сім’єю поїхала на вихідні до Мемфіса. Оскільки міс Гіллі немає, міс Ліфолт постійно торочить про те, коли вона повернеться.

— Давай, дівчинко, — кажу я згодом. — Пройдімося та дізнаємось, що відбувається.

Ми йдемо до Дівайн, повертаємо ліворуч, потім праворуч, потім простуємо по Мертл, вулиці міс Гіллі. Прогулянка приємна, навіть у серпні тут не дуже спекотно. Навколо пурхають і виспівують пташки. Мей Моблі тримає мене за руку, тож ідемо, розмахуючи руками, весело проводимо час. Дивно, що сьогодні так багато машин, бо ж Мертл — це глуха вулиця.

Ми повертаємо до білого будинку міс Гіллі. І ось де вони.

Мей Моблі показує та сміється.

— Глянь, Ейбі, глянь!

Я ще ніколи в життя такого не бачила. Аж три дюжини. Унітази. Посто на газоні міс Гіллі. Усі різного кольору, форми та розміру. Сині, рожеві, білі. В окремих немає покришки чи бачка. Старі, нові, з ланцюжком зверху, з ручкою для змивання. Майже як натовп людей: ті, що з піднятими кришками, говорять, а ті, що із опущеними — слухають.

Ми йдемо до пересохлої канавки, бо рух машин на цій маленькій вуличці стає інтенсивнішим. Люди їдуть, розвертаються навколо маленької клумби з травою наприкінці вулиці, вікна відчинені. Голосно сміючись, вони промовляють:

— Подивіться на будинок Гіллі. Гляньте на них.

Вони витріщаються на унітази, ніби ніколи раніше їх не ­бачили.

— Один, два, три, — Мей Моблі починає їх рахувати. Вона рахує до дванадцяти, і я продовжую. — Двадцять дев’ять, тридцять, тридцять один. Тридцять два унітази, Крихітко.

Ми підходимо ближче й бачимо, що вони не просто по всьому подвір’ї. Два на під’їзній доріжці, мов парочка. Один на сходах, наче чекає, поки міс Гіллі відчинить двері.

— Хіба отой не смішний із…

Але Крихітка відпускає руку. Вона дрібоче на подвір’я до рожевого унітаза посередині й піднімає кришку. Я не встигаю зрозуміти, що відбувається, коли вона знімає штанці й пісяє в унітаз. Я біжу за нею, а мені навздогін лунає із півсотні гудків клаксонів. Якийсь чоловік у капелюсі фотографує.

Машина міс Ліфолт на під’їзній доріжці за машиною міс Гіллі, але їх самих не видно. Мабуть, у будинку, вирішують, що робити із цим безладом. Штори опущені, метушні не видно. Я схрещую пальці в надії, що вони помітили, як дівчинка попісяла на очах у половини Джексона. Час повертатись.

Дорогою додому Крихітка запитує про унітази. Чому вони там? Звідки вони з’явились? Чи можна їй піти до Гізер і ще трошки погратися з унітазами?

Повертаюся до будинку міс Ліфолт, телефон розривається весь ранок. Я не відповідаю. Довго чекаю, поки він замовкне, щоб зателефонувати Мінні. Але коли на кухню приходить міс Ліфолт, то, здається, базікає по телефону вічність. Мені ж не потрібно багато часу, щоб, слухаючи її, скласти всю історію в одне ціле.

Міс Скітер, як і вимагали, надрукувала оголошення міс Гіллі про туалети у віснику. У списку причин вона вказала, чому білі й темношкірі не можуть користуватись одним туалетом, а потім, під ним, продовжила про старий одяг, або принаймні це те, який воно повинно мати вигляд. Однак замість пальт у повідомленні йшлося про щось на зразок «Викидайте свої старі унітази за адресою 228 Мертл-стрит. Нас не буде у місті, але ви можете залишити їх перед дверима». Вона просто переплутала одне слово, оце й усе. У будь-якому разі, я сподіваюсь, що це те, що вона хотіла сказати.

На превеликий жаль, для міс Гіллі жодних інших новин не було. Нічого про В’єтнам чи пункти призову. Навіть нічого нового про великий марш на Вашингтон із Преподобним Королем Кінгом. Наступного дня будинок міс Гіллі з усіма унітазами опинився на першій сторінці «Джексон Джорнал». Я мушу визнати: вигляд сміховинний. Краще б фото дали кольорове, щоб можна було порівняти всі відтінки рожевого, блакитного й білого, і назвали це десегрегацією туалетних унітазів.

Заголовок звучний: «ПРИХОДЬТЕ, СІДАЙТЕ!» Статті немає. Лише картинка й маленький заголовок зі словами «Дім Гіллі та Вільяма Голбруків, у Джексоні, штат Міссісіпі, сьогодні