Кетрін Стокетт - Прислуга

Я випрямлюю один її пальчик і примовляю те, що мій тато зазвичай примовляв до мене на день народження, — Три маленькі солдатики виходять погуляти, двоє кажуть — іди, а третій каже — стояти!

Вона спить на великому ліжкові, бо дитяче готують для новонародженого.

— Наступного року ми заспіваємо про чотирьох маленьких солдатиків, вони шукатимуть, чого б їм попоїсти.

Вона морщить носик, бо тепер їй доведеться запам’ятати, що Мей Моблі три, а вона ж усе своє життя пам’ятала, як говорили, що їй, Мей Моблі, два. Коли ти маленька, тобі ставлять тільки два запитання — яке твоє ім’я та скільки тобі років, то ж краще правильно на них відповідати.

— Мей Моблі три, — повторює вона.

Вона вишпортується з ліжка, її волоссячко скуйовджене. Дитячу залисинку знову помітно.

Зазвичай я начісую їй волоссячко, і кілька хвилин залисинки не видно, але це ненадовго. Волосся тоненьке й уже не кучерявиться. До кінця дня воно звисає бурульками. Мене не засмучує те, що вона не надто мила, але намагаюся зробити її такою для мами.

— Ходімо на кухню, — кличу. — Приготуємо тобі святковий сніданок.

Міс Ліфолт поїхала робити собі зачіску. Її не спинив навіть той факт, що цього ранку її єдина дитина прокинеться самотою у свій перший день народження, який запам’ятає. Але при­наймні міс Ліфолт принесла їй те, чого мала хотіла. Вона тягне мене до своєї спальні й показує велику коробку на підлозі.

— Вона буде в захваті, еге ж? — запитує міс Ліфолт. — Лялька ходить, розмовляє і навіть плаче.

Звісно, подарунок у великій рожевій у крапку коробці. Загорнутий у целофан, а всередині — лялька розміром із Мей Моблі. Ім’я Елісон. У неї світле кучеряве волосся та блакитні очі. Вона одягнута в рожеве плаття з рюшами. Щоразу, коли її рекламують по телевізору, Мей Моблі біжить, зупиняється перед екраном, обіймає його широко розкинутими ручками та дивиться дуже серйозно. Міс Ліфолт, здається, зараз розплачеться, розглядаючи іграшку. Я думаю, що її скупа стара мати ніколи не купувала їй в дитинстві того, що вона хотіла.

На кухні я готую кукурудзяну кашу без заправки та кладу в неї дитячий зефір. Запікаю її, щоб вона стала трішки хрумкою. Потім прикрашаю нарізаною полуницею. Це все каша, і талант. Що б там не було, ти її з’їси.

Три маленькі рожеві свічечки, прихоплені з дому, лежать у записнику в кишені.

Я дістаю їх, розгортаю восковий папір, у який їх замотала, щоб не зламались. Після цього запалюю та несу кашу з устромленими свічками до дитячого крісла, що стоїть біля білого столу посеред кімнати.

— З днем народження, Мей Моблі два! — кажу я.

— Я Мей Моблі три, — заперечує вона й усміхається.

— Справді! Тепер задмухай свічечки, дівчинко. Бо вони розтануть у твоїй кашці.

Вона розглядає вогники, всміхаючись.

— Задмухай їх, велика дівчинко.

Вона акуратно задмухує їх усі. Потім облизує кашу зі свічечок і починає її їсти. Через трохи всміхається мені й питає:

— А скільки тобі років?

— Ейбілін п’ятдесят три.

Її очі більшають і круглішають. Для неї це ніби одна тисяча років.

— А в тебе є … дні народження?

— Так, — усміхаюсь я. — Шкода, але так. Мій день народження наступного тижня. — Не можу повірити, що мені буде п’ят­десят чотири. Куди все поділось?

— А в тебе є діти?

Я сміюсь.

— У мене їх сімнадцять.

Вона ще не може порахувати, скільки це сімнадцять, але знає, що багато.

— Так багато, що можна заповнити цю кухню, — порівнюю.

Її карі очі знову великі та круглі.

— А де ці дітки?

— Вони живуть по всьому місту. Усі діти, яких я доглядала.

— Чому вони не прийдуть погратися зі мною?

— Бо майже всі вже виросли. Більшість із них уже має власних дітей.

Боже, у неї розгублений вигляд. Вона ніби намагається все підрахувати. Зрештою я пояснюю:

— Ти також одна з них. Усіх дітей, яких я няньчила, вважаю своїми.

Вона киває та схрещує ручки.

Я починаю мити посуд. Сьогодні ввечері буде родинне свято, і я мушу спекти торти. Для початку я збираюся зробити глазурований полуничний. Усі страви були би полуничні, якби їх готувала Мей Моблі. Потім зроблю інший.

— Зробімо шоколадний торт, — запропонувала міс Ліфолт учора. Вона на сьомому місяці вагітності й полюбляє шоколад.

Та я все підготувала ще минулого тижня. Це надто важлива подія, щоби відкладати на останній день.

— М-м-м, як щодо полуничного? Це улюблений торт Мей Моблі, вам відомо.

— Та ні, вона хоче шоколадний. Я піду сьогодні до крамниці й куплю все, що потрібно.

Шоколадний — ще б пак. Тому я вирішила, що зроблю обидва. Принаймні тоді вона зможе задмухати свічки двічі.

Я мию тарілку з-під кукурудзяної каші. Даю маленькій попити виноградного соку. З нею на кухні її стара лялька, яку вона називає Клаудією, з помальованим волоссям і очима, які заплющуються. Вона жалісливо плаче, коли її впустити на ­підлогу.

— А це твоя дитинка, — говорю, і вона постукує ляльку по спині, ніби та має зригнути.

— Ейбі, ти моя справжня мама, — озивається вона згодом. Дівчинка навіть не дивиться на мене й каже це так, ніби розмовляє про погоду.

Я стаю навпочіпки там, де вона грається.

— Твоя мама пішла до перукарні. Дитинко, ти ж знаєш, хто твоя мама.

Але вона хитає головою, пригортаючи до себе ляльку.

— Я твоя дитина, — наполягає вона.

— Мей Моблі, ти знаєш, що я жартую, про всіх моїх сім­надцятьох дітей. Насправді вони не мої. У мене була лиш одна дитина.

— Я знаю, — каже вона. — Я твоя справжня дитина. Інші не по-справжньому.

У мене й раніше були діти, які спочатку плутались. Перше слово, яке вимовив Джон Грін Дадлі, було «мама», і він дивився просто на мене. Але дуже швидко він почав кликати мамою всіх, його справжню маму та свого тата також. Так тривало довго. Нікого це не хвилювало. Ми почали тривожитись, коли він став гратися, перевдягаючись у спідниці сестри та бризкаючи на себе «Шанель № 5».

Я довго працювала в сім’ї Дадлі, більше як шість років. І ці роки тато тягав сина до гаража й лупцював його шлангом, намагаючись вибити з хлопця дівчину, допоки я більше не могла терпіти. Прийшовши додому, так міцно обійняла Трілора, що син мало не задихнувся. Коли ми почали записувати історії, міс Скітер запитала мене про найгірший день моєї роботи служницею. Я відповіла, що це було народження мертвої дитини. Але насправді ні. Такі дні були щодня від 1941 до 1947 року, коли я чекала за скляними дверима, поки вони припинять бити хлопчика. Я благала Бога, щоб він переконав Джона Дадлі в тому, що він не потрапить до пекла. Бо він не виродок тільки тому, що йому подобаються хлопці. Як би я хотіла, щоб він чув щось хороше, те, що чує зараз Мей Моблі. Але тоді я просто сиділа на кухні в очікуванні, коли зможу змастити кремом рубці від