Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

  Побачивши його, Леся розридалася ще сильніше. Борис на секунду вагався, чи варто обійняти її, але так і не наважився.

- Що сталося? — перепитав він.

- Борю, скажи, як він міг так швидко мене забути й одружитися з іншою? — Леся намагалася заспокоїтися.

- Це ти про кого? — не зрозумів чоловік. Він дістав із кишені хусточку й простягнув їй. — Тримай.

- Дякую. Скажи, Борю, а на кому він одружився? — Леся витерла сльози. — Гарна, мабуть?

- Я справді не розумію, про кого ти зараз говориш.

- Як про кого? Про Аміра! Маріанна сказала, що він зараз живе в Дубаї… і одружився…

- Амір і раніше жив у Дубаї. У нього там... — почав було Борис, але швидко зупинився, зрозумівши, що не має права розповідати, чому бос мешкає саме там. — Але точно живе сам, не одружений. Маріанна все вигадала.  Взагалі, бос чекає на тебе, Леся. Він був переконаний, що ти до нього повернешся. І тепер я бачу, що він мав рацію. Сьогодні ввечері я лечу до Дубая, щоб відвезти йому важливі документи. Їх потрібно передати особисто. І знаєш що? Я зараз зателефоную до аеропорту й замовлю ще один квиток на рейс для тебе. Відвезу тебе прямо до нього. Бос буде щасливий. А він, як ніхто, заслуговує на щастя.

- Боря, ти серйозно? — Леся з недовірою дивилася на нього. — Маріанна збрехала мені?

- Так. І моя тобі порада на майбутнє: не вір їй і уникай спілкування з нею. Вона не надто хороша людина. А тепер — я візьму твою валізу, покладу в багажник, а ти сідай у машину й зачекай на мене, — сказав Борис. Поклавши валізу, він на мить зупинився і перепитав: - То ти згодна летіти зі мною до Дубая? Бо ти ще нічого не відповіла. І як би ти хотіла, щоб я повідомив боса: заздалегідь чи все-таки зробимо сюрприз?

- Сюрпризом! — Леся нарешті все усвідомила й раптово кинулася обіймати Бориса. — Дякую тобі! Ти справжній друг.

  Потім вона запитала:

- Тільки не розумію, чому ти називаєш Аміра босом. А... здається, зрозуміла. Ви ж друзі, але ти ще й працюєш на нього.

- Взагалі-то, Амір завжди був моїм босом. Так, він ставиться до мене як до друга, — Борис відчинив дверцята автомобіля, — але він мій керівник. І хороший керівник. Високо цінує мої здібності й добре платить. Мені пощастило працювати на нього. І, будь ласка, не розпитуй більше, — додав він. — Я не маю права розповідати деталі.

- Гаразд, дякую тобі, — сказала Леся, сідаючи на заднє сидіння. Вона заспокоїлася й почала чекати на Бориса.

  Отож, Амір її не забув. Він чекає на неї щодня, вірить, що вона повернеться. Він кохає її. Кохає... Кохає... І вона теж кохає його. Вони ось-ось зустрінуться. Невже це правда? Невже вона майже біля нього?

  Леся заплющила очі, відхилилася на спинку сидіння й почала уявляти їхню зустріч. Як він відреагує, коли побачить її? Здивується? Зрадіє? Або, можливо, ображатиметься за те, що вона так довго не поверталася?

  Як вона могла так довго вагатися? Як могла покинути його, хоча серце завжди тягнулося назад? Вона шкодувала. Якби можна було повернути час назад... Якби вона могла тоді залишитися… Але ні, минулого не змінити. Зате вона може змінити теперішнє.

  Зараз, завдяки мамі та Борисові, вона вже на півдорозі до свого щастя. Тепер вона не дозволить собі зробити ще одну помилку.

  Леся мріяла, що коли зустрінеться з Аміром, то більше ніколи не залишить його. Вона буде поруч, якщо тільки він цього захоче. Вона попросить у нього вибачення, зізнається, як сильно кохає його, і що кохала завжди, навіть коли намагалася переконати себе в протилежному. З цією думкою Леся нарешті відчула полегшення. Ще зовсім трішечки і вона обійме його…