Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

Розділ 40

   Минув місяць. Леся вже встигла переїхати до Берліна й оселитися разом із мамою, сестричкою та вітчимом. Будинок Вольфа був невеликим, але для Лесі знайшли окрему кімнату. Щоправда, вона ще жодного разу не ночувала в ній сама - щоночі Марта прибігала до неї, залазила під ковдру і просила розповісти історію про прекрасного принца та принцесу. І Леся залюбки вигадувала для неї казки, хоча насправді щоразу згадувала Аміра, за яким сумувала дедалі більше.

  Роботу вона знайшла швидко — точніше, їй допоміг влаштуватися вітчим у фітнес-клуб. Леся досить легко влилася в колектив, знайшла спільну мову з колегами. На перший погляд, усе склалося так, як вона хотіла: вона поруч із родиною, має хорошу роботу, живе без будь-якого примусу. Але щоразу, коли залишалася наодинці зі своїми думками, серце стискалося від болю. Вона розуміла, що сумує — за Аміром.

  Час минав, і Леся дедалі глибше усвідомлювала свої почуття. Вона більше не могла обманювати себе — вона кохала Аміра. Кожного дня вона шкодувала про своє рішення розлучитися з ним, яке тоді здавалося було єдиним правильним. Тепер вона вважала те рішення найбільшою помилкою свого життя...

  Її смуток не залишився непоміченим для Раїси Олексіївни. Наступного ранку, приготувавши каву та бутерброди, вона з ніжністю, але серйозно звернулася до доньки:
- Доню, що тебе тривожить? Поділися зі мною.

- Мамо, тобі здалося, — поспішно відповіла Леся, сідаючи за кухонний стіл і беручи чашку кави до рук. — Зі мною все добре, я всім задоволена.

- Я не кажу, що ти чимось не задоволена. Я кажу, що тобі сумно на душі, — Раїса Олексіївна витерла рушником руки, зняла передник і сіла поруч із донькою за стіл. - Це, мабуть, через того Аміра. Ну ж бо, розповідай мені все. Ти ж знаєш, що я вмію сприймати все адекватно. До того ж мене постійно переслідує відчуття, що щось сталося, коли ти їздила в гості до того старого кнура. І що ти мені не все розповіла, щось приховуєш. Я розумію, що ти цим хочеш уберегти мене від переживань. Але, доню, запевняю тебе: я можу все нормально сприйняти. Тож розповідай. І знай: я не відстану, поки не почую правду.

  Лесі хотілося поділитися з мамою правдою, але не тією, що їм загрожувала небезпека, і не тією, що Тимофій Васильович примусив її вийти заміж, а тією, що вона закохалася всупереч своїй волі. Лесі хотілося розповісти про Аміра: про те, який він, про те, що він її кохає. І про те, що вона тільки тепер зрозуміла, що теж кохає його по-справжньому.

- Леся, розповідай, — наполягала Раїса Олексіївна, — а то ображуся.

- Мамо, я кохаю Аміра, тільки зрозуміла це надто пізно. Тепер сумую за ним. Шкодую, що не відповіла взаємністю на його почуття. Сказала йому, що якщо він мене кохає, то повинен відпустити. І він відпустив... Але сказав, що завжди чекатиме на мене.

- Тоді збирайся і їдь до нього,- Раїса Олексіївна здивувала доньку.- І не треба на мене так дивитися. Якщо кохаєш того чоловіка і тим більше, що твої почуття є взаємними, то не витрачай часу.

- У мене ж нова робота. Сьогодні четвертий день…

 - Доню, забудь, ти про ту роботу. Ще знайдеш. За кохання треба боротися, а то досидишся тут, що тоді втратиш його назавжди. І тоді що? - жінка піднялася з-за столу і взяла за руку доню.- Пішли я допоможу тобі зібрати валізу. Коли будеш в Україні зателефонуєш, щоб я знала що ти добралася безпечно і коли зустрінешся з Аміром теж зателефонуєш розповіси як все пройшло. А потім коли вже як порозумієтеся… приїжджайте разом сюди. Хочу познайомитися з ним, з чоловіком у якого закохалася моя донька, зі своїм майбутнім зятем.

- Мамо…,- Леся обійняла маму,- ти у мене найкраща.

  Наступного дня Леся вже була в Україні. Вчора вона встигла на вечірній рейс до Києва. Виглядала збентежено, але була впевнена у своєму рішенні й налаштована на зустріч з Аміром.

  З аеропорту «Бориспіль» вона відразу взяла таксі й поїхала на завод, де, як їй здавалося, міг бути Амір. Проте на прохідній їй повідомили, що його там немає.

  Розчарована, Леся вже збиралася покинути територію заводу. Вона з жалем подумала: «Треба було зателефонувати йому заздалегідь, а не влаштовувати сюрприз...»

  Коли вийшла з будівлі на подвір’я, вона спробувала набрати його номер, щоб уточнити, де він зараз. Її серце калатало: вона не знала, чи зрадіє він її несподіваній появі. Але відчувала: вона не може упустити цей шанс усе виправити.

- О, Леся, — почула вона знайомий голос позаду. — Не думала, що колись ще тебе побачу.

- Маріанно, вітаю. Я теж не думала, — Лесі було неприємно стикатися з нею.

- Ти, мабуть, до Аміра? А його тут немає. Він, взагалі-то, в Україні не живе. Ти, напевно, і не знала про це, правда? Ну звісно, не знала, якщо приїхала сюди ще й з валізою, — у голосі Маріанни звучало відверте знущання.

- А де він живе? — запитала Леся, сподіваючись на відверту відповідь.

- Ну, як де? В Дубаї. І не один. Він уже одружився, — Маріанна задоволено посміхнулася. — Ой, здається, видала його таємницю.

- Одружився? — Лесі здалося, що її серце ось-ось зупиниться.

- Так, одружився. А ти що думала? Що він усе життя на тебе чекатиме? Ой, не сміши мене, — Маріанна махнула рукою. — Ну, тоді я піду. Справ купа. Бувай.

  Леся ще кілька хвилин стояла нерухомо, перебуваючи в шоковому стані. Вона не могла повірити в те, як швидко він її забув. Його слова про кохання виявилися брехнею. Тепер вона розуміла, що приїхала сюди даремно. Леся намагалася стримати сльози, але не змогла. Біль, яку вона відчувала, ніби паралізувало її тіло і туманив розум.

  Немов у трансі, вона вийшла з території заводу, тягнучи за собою валізу.

  Навіть не помітила Бориса, який зупинився на стоянці, вийшов із машини та помахав їй рукою. Він одразу зрозумів, що щось сталося: Леся плакала і, здається, зовсім не бачила його. Тому він швидким кроком підійшов до неї.

- Привіт, Лесю. Щось трапилося? — запитав Борис.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍