Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

  Амір стояв біля вікна й бачив, як вона сіла в таксі. Насправді він прокинувся ще тоді, коли Леся крадькома одягалася, намагаючись не розбудити його. Але він продовжував удавати, що спить. Вона не хотіла залишатися, прагнула втекти. І він не став її затримувати. Відчув, що мусить відпустити. Дати їй можливість самій зробити вибір.

  Він кохав її. І був переконаний, що вона теж кохає його, навіть якщо не зізналася в цьому ні йому, ні собі. Але він знав: рано чи пізно вона визнає свої почуття. Усвідомить. І тоді повернеться. Кохання змусить її повернутися. Йому залишалося лише чекати, дати їй час. Час на роздуми, на прийняття.

  Амір одягнувся й вийшов із номера. Водночас і йому самому потрібен був час. Щоб розібратися в собі, у своїх емоціях, у власних діях. Чому він дозволив жінці, яку кохає, піти? Чому не намагався затримати її, не переконував, не благав залишитися? Чому просто відпустив, покладаючись на її вибір?

  І звідки в нього ця впевненість щодо того, що вона повернеться? Він і сам цього не розумів. Його поведінка здавалася йому дивною. Але глибоко в душі Амір вірив: якщо їхнє кохання справжнє, вони обов’язково будуть разом.

- Привіт, Аміре,- почув він голос Маріанни коли вийшов з готелю,- я тут зібралася поснідати. Може приєднаєшся.

- Доброго ранку, — привітався він до неї. — Я не проти поснідати з тобою, бо нам є що обговорити. Насамперед — це справи заводу. Як ти знаєш, я за кілька днів збираюся до Дубаю, — Амір дістав із кишені ключі від своєї машини. — Пішли.

- А поїхали до кафе, де ми з тобою раніше любили пити каву, — Маріанна зраділа, що він не відмовив їй. — Там і випічка смачна. Пам’ятаєш?

- Маріанно, я все пам’ятаю й розумію, що ти маєш на увазі, — Амір сів за кермо, а дівчина вмостилася на пасажирському сидінні. — А чому ти тут, у готелі? Чому не поїхала додому?

- Та пізно вчора було, тому вирішила зняти номер і заночувати тут. Зранку бачила Лесю, як скажена вилетіла з готелю, навіть не привіталася, — Маріанна сказала це обережно. — Мабуть, у вас не склалося. А я, до речі, хотіла тебе привітати з тим, що ти зустрів саме ту. Вона ж гарна, правда.

- Маріанно, я не збираюся з тобою обговорювати свої особисті справи, — Амір додав швидкості, дивлячись лише на дорогу.

- А я гадала, що ми з тобою друзі, родичі й можемо ділитися всім, — Маріанна вдала, що образилася. — Я ще маю до тебе проханнячко.

- Кажи, яке прохання, — Амір краєм ока подивився на свою колишню коханку.

- Я хочу, щоб ти взяв мене з собою в Дубаї. Хочу відпочити, позасмагати, набратися сил, — Маріанна мала прихований план. — Ми могли б гарно провести час один з одним, утішити одне одного. А потім... якщо у нас нічого не вийде, повернемося до свого звичного життя. А може, нам і не захочеться розлучатися, і ми будемо разом...

- Маріанно, годі, — Амір різко загальмував, зупинившись на узбіччі. — Між нами вже давно все скінчено. Розумієш, ми не будемо разом, бо я не кохаю тебе.

- Ти кохаєш цю Лесю? — Маріанна розлютилася.

- Так, я її кохаю, — Амір сказав це Маріанні, дивлячись прямо їй у вічі.

- Але ж вона не з тобою, — Маріанна не втрачала надії, що Амір змінить своє рішення.

- Вона не зі мною. Але й нам із тобою не бути разом. Маріанно, не намагайся мене повернути. Залишимо наші стосунки в минулому. Взагалі, вони були помилкою. Ми зрадили батька за його життя, і нам повинно бути соромно. Ми повинні каятися. І я каюся.

- А я ні! — вигукнула Маріанна. — Амір, я тебе кохаю! Благаю, може спробуємо почати все спочатку.

- Маріанно...