Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

самого, для того, аби ясно показати тобі, як бути на своєму місці у взятій тобою посаді. Християнинові мовлено ясно, як йому бути з тими, хто вище за нього, так що коли хоч трохи він з того виконає, всі вищі його полюблять. Християнинові мовлено ясно, як йому бути з тими, хто від нього нижчий, так що коли хоч би почасти він теє виконає, всі нижчі йому віддадуться цілою душею своєю. Всю цю всесвітність чоловіколюбного закону Христового, все це ставлення людини до людства може з нас перенести кожен на свій невеличкий терен. Варто лише всіх тих людей, з якими відбуваються в нас часткові неприємності найдражливіші, обернути саме на тих самих ближніх та братів, котрих велить найбільше прощати й любити Христос. Варто тільки не дивитися на те, як інші з тобою чинять, а дивитися на те, як сам чиниш із іншими. Варто тільки не дивитися на те, як тебе люблять інші, а дивитися тільки на те, чи любиш ти сам їх. Варто тільки, не образившис<ь> нічим, подавати першим руку на примирення. Варто чинити так уподовж нетривалого часу і побачиш, що й тобі легше з іншими, й іншим легше з тобою, і в змозі будеш достеменно здійснити багато корисних справ майже на непомітному місці. Важче за всіх на світі тому, хто не прикріпив себе до місця, не визначив собі, в чому його призначення: йому найважче застосувати до себе закон Христа, котрий на те, щоби виконуватися на землі, а не на повітрі; а тому й життя повинно бути для нього вічною загадкою. Порівняно з ним в’язень у тюрмі має перевагу: він знає, що він в’язень, а тому й знає, що брати з закону Христового. Але людина, котра не знає, яка її посада, де її місце, котра не визначила собі нічого й не спинилася ні на чому, перебуває і не в світі, і не поза світом, не довідається, хто ближній її, хто браття, кого треба любити, кому прощати. Цілий світ не полюбиш, якщо не почнеш спершу любити тих, котрі стоять ближче до тебе й мають нагоду засмутити тебе. Вона ближча за всіх до холодної черствості душевної.

Отже, після довгих років і трудів, і досвідів, і розд<умів>, йдучи видимо вперед, я прийшов до того, про що вже помислював у часи мого дитинства: що призначення людини — служити і все наше життя є служба. Не забувати лишень треба того, що взяте місце в земній державі на те, аби служити на ньому Государеві Небесному й тому мати на увазі Його закон. Тільки так служачи, можна догодити всім: государеві, і народові, і землі своїй.

Упевнившись у цьому, я вже готовий був узяти будь-яку посаду, хоч, враховуючи свої здібності, старався обрати таку, котра продовжувала би практично знайомити з російською людиною, щоб, якщо повернеться мені здатність писати, набралися б у мене матеріали. Однією з головних причин моєї подорожі до Святих <Місць> було бажання щиро помолитися й попрохати благословень на чесне виконання служби, на вступ у життя, у самого Того, хто відкрив нам тайну життя, на тому самому місці, де колись проходили стопи Його; подякувати за все, що лишень трапилося в моєму житті, попрохати діяльності й напутнього підбадьорення на справу, до котрої я себе виховував і до котрої готував себе. Тут я не бачу нічого дивного, якщо й учень, по закінченні свого <навчання>, поспішає сказати подячне слово вчителеві. Якщо син поспішає на могилу батька перед тим, як має ступити на терен, — чому ж і мені не вклонитися тій могилі, якій поклоняються всі, на якій усі дістають собі якесь напутнє слово, де надихаються всі, навіть і не поети. Дивно, може <бути> те, що я про це сказав у друкованій книжці. Але я в той час щойно оговтався від тяжкої хвороби. Я був кволий; я не думав, що мені стане сил здійснити цю подорож. Мені хотілося, аби помолилися <за> мене ті, чиє все життя стало одніє<ю> молитвою. Я не знав, як зробити, аби голос мій досягнув у глибину келій і стін самітників, із думкою, що може хтось із тих, що прочитали, донесе їм моє слово. Я просив за мене й інших молитися, бо не знав, чия молитва з нас більше вгодна Тому, Кому ми всі молимося. Знаю тільки те, що найбільш зневажуваний з нас може завтра ж таки зробитися кращим за всіх нас, і його молитва буде найближча до Бога. За це не слід було б мене багато засуджувати, а виконати, пам’ятаючи слова: тому, що просить, дай.

Як сталося, що я повинен про все це входити в з’ясування з читачем, цього я сам не можу зрозуміти. Знаю тільки те, що ніколи, навіть із найщирішими приятелями, я не хотів входити в пояснення щодо сокровенних моїх задумів. Я вирішив твердо не відкривати нічого з душевної своєї історії, зносити будь-які судження про себе, які б не лунали, у певності, що коли вийде другий і третій том «Мертвих душ», все буде пояснено ними і ніхто не робитиме запиту: що таке є сам автор? Хоч автор і мав весь сховатися за своїх героїв. Але, почавши деякі пояснення з приводу моїх творів, я мусив неминуче заговорити про себе самого, тому що твори пов’язані тісно зі справою моєї душі, Бог зна, може бути, і в цьому була також воля Того, без чиєї волі ніщо не робиться на світі; можливо, сталося це саме для того, аби дати мені змогу глянути на себе самого. Мені легко було відчути деяку гордість, особливо після того, <як> вдалося мені насправді позбутися багатьох недоліків. Ця гордість у мені жила б безперестанно, і на неї мені ніхто б не вказав. Відомо, що достатньо набути у спілкуванні з людьми деяку рівність характеру й поблажливість, щоби примусити їх уже не помічати в нас наші недоліки. Але, коли виставишся перед лице незнайомих людей, перед лице цілого світу, і розберуть по нитці всяку твою дію, всякий вчинок, і люди всіх можливих переконань, упереджень, способу мислення глянуть на тебе кожен по-своєму, й посипляться зусібіч докори впопад і невпопад, вдарять і навмисне й ненароком по всіх чутливих струнах твоїх, — тут мимохіть поглянеш на себе з таких сторін, з яких би ніколи на себе не глянув; почнеш у собі відшукувати ті недоліки, які ніколи не здумав би раніше відшукувати. Це та страшна школа, від