Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

якої або достеменно з глузду з’їдеш, або помудрішаєш більше ніж будь-коли. Не без сорому й червоного обличчя я перечитую сам багато що в моїй книжці, але при всьому тому дякую Богові, що дав мені сили пустити її у світ. Мені потрібно було мати дзеркало, в яке би я міг дивитися й бачити краще себе, а без цієї книжки навряд чи мав би я це дзеркало. Отже, задумана від щирого бажання принести користь іншим, книжка моя принесла насамперед користь мені самому.

Але нехай буде мені дозволено сказати тут кілька слів щодо корисності її для інших. Чи справді жодної користі не має моя книжка для інших, і особливо для суспільства в його нинішньому, сучасному вигляді? Мені здається, всі, хто судив її, глянули на неї якимись широкими <очима>, якось надто вже згарячу. Треба було судити про неї більш спокійно. Замість того, аби виступати захисниками цілого суспільства і викликати мене на суд перед цілою Росією, треба було розглянути справу простіше, розглянути книжку, що таке вона в основі своїй, а не зупинятися над частинами й деталями раніше, ніж з’ясувався цілком внутрішній сенс її. Від цього вийшли порожні причіпки до слів і приписання багато чому такого сенсу, який мені ніколи й на думку не міг спасти.

Почати з того, що я завжди мав право сказати про те, про що говорив у моїй книжці, якби тільки висловився простіше й пристойніше. Навчати суспільство в тому сенсі, який дехто мені приписав, я геть не мав на думці. Навчати я приймав у тому простому значенні, в якому велить нам церква навчати одне одного і безперервно, вміючи з такою самою охотою приймати й від інших поради, з якою подавати їх самому. А я був готовий у той час приймати й від інших поради. Я не уявляв собі суспільство школою, наповненою моїми учнями, а себе його вчителем. Я не сходив з моєю книжкою на кафедру, вимагаючи, аби всі за нею вчилися. Я прийшов до своїх побратимів, співучнів, як рівний їм співучень; приніс кілька зошитів, які встиг записати зі слів того ж Учителя, в якого ми всі вчимося; приніс на вибір, аби кожен узяв, що кому підійде. Тут були листи, писані до людей різної вдачі, різних нахилів, і притому таких, що перебували на різних ступенях свого власного душевного стану, котрі ніяк не могли підійти однаково всім. Я гадав, що кожен ухопить лише те, що потрібне йому, а на інше не зверне уваги. Я не думав, що хтось, вхопивши те, що потрібне для іншого, буде кричати: «Це мені не треба!» — і гніватися за те. Я ніякої нової науки не брався проповідувати. Як учень, що в дечому встиг більше за іншого, я хотів лише відкрити іншим, як легше виучувати уроки, котрі даються нам нашим Учителем. Я думав, що, прочитавши книжку, мені скажуть: «Дякую тобі, брате», а не «Дякую тобі, вчителю». Якби не заповіт, котрий я вмістив доволі необачно, в котрому натякав про повчання, котре зобов’язаний дати кожен автор поетичними творіннями своїми, нікому б і на думку не спало мені приписувати це апостольство, незважаючи навіть на рішучий склад і певну ліричну урочистість мовлення. Проте в книжці моїй відшукає багато собі корисного кожен той, хто вже дивиться у власну душу свою.

Що ж до думки, начебто книжка моя має спричинити шкоду, з цим не можу погодитися в жодному випадку. У книжці, попри всі її недоліки, надто явно виступило бажання добра. Незважаючи на численні невизначувальні й темні місця, головне бачиться в ній чітко, і після читання її доходиш того ж висновку, що верховна інстанція всього є церква і розв’язання питань життя — в ній. Отже, в кожному разі, після книжки моєї читач звернеться до церкви, а в церкві зустріне й учителів церкви, котрі вкажуть, що слід йому взяти з моєї книжки для себе, а може бути, дадуть йому замість моєї книжки інші — значніші, корисніші, для яких він кине мою книжку, як учень кидає склади, коли вивчиться читати по верхах.

На завершення всього я маю зауважити: судження здебільш<ого> були надто вже рішучі, надто різкі, і кожен, хто докоряв мені за брак смирення істинного, не засвідчив смирення щодо мене самого. Припустимо, я в гордині своїй, засновуючись на численних чеснотах, мені приписаних усіма, міг подумати, що я стою вище за всіх і маю право виголошувати <суд> над іншим. Але ж, на чому засновуючись, міг судити мене рішуче той, хто не відчув, що він стоїть вище за мене? Хоч би як то було, але щоб виголосити повний суд над чим би то не було, потрібно <бути> вищим за того, кого судиш. Можна робити зауваження по частинах на те й на інше, можна давати й думки, й поради, проте висновува<ти> на підставі цих думок про цілу людину, проголошувати її достеменно божевільною, такою, що з’їхала з глузду, називати брехуном, що вдягнув личину набожності, приписувати підлі й мерзенні цілі — це такого роду звинувачення, які я не в змозі <був би звести> навіть <на> несосвітенного мерзотника, котрий затаврований тавром всезагального презирства. Мені здається, що перш ніж вимовляти такі звинувачення, слід було хоч трохи здригнутися душею й подумати про те, як то воно було б нам самим, якби такі звинувачення звалилися на нас публічно, перед цілим світом. Не завадило б подумати, перш ніж вимовляти таке звинувачення: «Чи не помиляюся я сам? Адже я також людина. Справа тут душевна. Душа людини — кладезь, не для всіх приступний іноді, тож на позірній подібності деяких ознак не можна засновуватися. Часто й найдосвідченіші лікарі приймали одну хворобу за іншу й дізнавалися про помилку свою лишень тоді, коли розр<ізу>вали вже мертвий труп. Ні, у книжці «Листування з друзями», хоч як багато недоліків у всіх відношеннях, але є також у ній багато такого, що не скоро може бути доступне всім. Нема чого стверджуватися на тому, що прочитав два чи. три рази книжку, хтось і десять разів прочитає, і нічого з того не вийде. Для того, аби хоч скількись, відчути цю книжку, потрібно мати або дуже просту й добру душу, або бути занадто багатогранною людиною, <котра> при розумі, що охоплює зусібіч, містила би високий поетичний талант і душу, що вміє любити повною та глибокою любов’ю.

Не можу не зізнатися, що вся ця плутанина й непорозуміння були для мене дуже важкі, тим