Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

Мені, напевно, дещо важче, ніж комусь іншому, відмовитися від письменництва, коли це становило єдиний предмет усіх моїх <по>мислів, коли я все інше залишив, усі кращі приманки життя і, як чернець, розірвав зв’язки з усім тим, що людині миле на землі, на те щоб ні про що інше не думати, окрім праці своєї. Мені не легко відмовитися від письменництва, одні з кращих хвилин у житті моєму були ті, коли я нарешті клав на папір те, що виношувалося довготерміново в моїх думках; коли я й досі певен, що заледве чи є вища з насолод, як насолода творити. Але повторюю знову, як чесна людина, я повинен покласти перо навіть і тоді, якби почував поклик до нього.

Не знаю, чи вистачило б у мене чесності це зробити, якби не віднялася в мене здатність писати; тому що, скажу відверто, життя втратило б для мене тоді раптом усю ціну, і не писати для мене цілковито означало б те саме, що й не жити. Але немає втрат, услід яким нам <не> посилається заміна, на свідчення, що ні на короткий час не залишає людину Творець. Серце ні на хвилину не залишається порожнє і не може бути без якогось бажання. Як земля, на час звільнена від оранки, даватиме інші трави, поки знову не перетвориться під ріллю, запліднена й угноєна ними, так і в мені, — щойно лише здатність писати <мене залишила>, думки наче самі знову повернулися до того, про що я гадав із самого дитинства. Мені схотілося служити на хоч би якій, хоч на найдрібнішій і найнепомітнішій посаді, але служити землі своїй, так служити, як я хотів колись, і навіть набагато краще, ніж я колись хотів. Думка про службу мене ніколи не полишала. Я змирився і з письменництвом своїм лише тоді, коли відчув, що на цьому терені можу також служити землі своїй. Але й тоді, одначе, я загадував, як тільки скінчу великий твір, вступити, за прикладом інших, в службу й узяти місце. Плани мої <та> наміри були лише горді й пихаті. Мені здавалося, що, коли тільки довести, що я точно знаю російську людину в корені і в суттєвих її началах, як у тих, котрі явлені всім, так і в тих, <котрі> в ній поки що приховані й помітні не для всіх, що знаю душу людини не за книжками та оповідями, а з досвіду, ведений змалку бажанням знати людину, — то мені дадуть таке місце, де я буду дотикатися людей різних станів, багатьох людей у дотикові особистому, а не за посередництва паперів та канцелярій, де я можу застосувати з дійсною користю моє знання людини і де можу бути корисний багатьом людям, а для себе самого набути ще більше пізнання людини. Мені здавалося, що найбільше страждає все на Русі від взаємних непорозумінь, що найбільше нам потрібна всяка така людина, котра <б> за деякого пізнання душі й серця та за деякого знання взагалі, просякнута бажанням істинним мирити. Я бачив і вже відчув, як особистими перемовинами і поясненням припиняти можна багато таких <справ>, котрі ніколи не закінчуються на папері. Я гадав, що хоч тепер і немає таких місць, але що я дістану після того, як вийде цілком мій твір, і наготовляв уже в думках і самий проект, у котрому мав намір розтлумачити, як унаслідок тих здібностей, які в мене є, я можу бути потрібний і корисний для Росії. Задуми мої були горді, але позаяк вони були засновані лише на успіхові мого твору, то й упали разом із ним, як залишила мене здатність продукувати творіння поетичні. Тепер усі посади мені видаються рівні, всі місця однаково значні, від малого до великого, якщо тільки на них поглянеш зі значенням. І мені здається, що коли лишень хоч скількись умієш цінувати людину й розуміти її гідність, яка в ній буває навіть і серед сили недоліків, і якщо тільки при цьому хоч скількись маєш істинно християнської любові до людини і, на довершення, перейнятий точно любов’ю до Росії, — то, мені здається, на будь-якому місці можна зробити багато добра. Сила впливу морального понад усякі сили. Місце й посада зробилися для мене як для того, хто пливе морем, пристань і тверда земля. Я переконаний, що тепер усякому тому, хто палахкотить бажанням добра, хто росіянин і кому дорога честь землі російської, належить зараз <?> також брати численні місця й посади в державі, з таким самим завзяттям, як став колись із нас кожен у ряди проти ворогів рятувати рідну землю, тому що неправда велика і багато зганьбила <…>. З іншого боку, я переконаний, що місце й посада потрібні для самого себе, для <…>.

Хоч який бурхливий нинішній час, хоч як бунтуються й хвилюються довкола уми, хоч як бентежить тебе власний твій розум, але можна залишитися серед усього цього в тиші, якщо з тим саме візьмеш своє місце, аби на ньому виконати обов’язок таким чином, щоб не соромно було дати й за який даси відповідь небу. Хоч би як було, але життя для нас уже не загадка. Воно було тоді загадка, коли найрозумніші з людей, <від> мислителів до поетів, над ним замислювалися і приходили лише до свідомості, що не знають, що таке життя. Але коли один з усіх найрозумніший сказав твердо, не вагаючись жодним сумнівом, що він знає, що таке життя, коли цей один визнаний усіма за найвидатнішу людину з усіх, що досі були, навіть і тими, що не визнають у ньому божественності, тоді слід повірити йому на слово, навіть і в такому випадку, якби він <був> просто людина. Отже, питання вирішене: що таке життя.

Цього замало. Нам даний найповніший закон усіх дій наших, той закон, котрий не в змозі обмежити чи зупинити жодна влада, котрий можна занести навіть до тюремних мурів, але котрий, одначе, не можна виконувати в повітрі: потрібно для того стояти хоч на якомусь земному ґрунті. Перебуваючи на посаді й на місці, все-таки йдеш дорогою; не маючи певного місця й посади, йдеш через чагарники та яри, як попало, хоч мета й та сама. Дорогою йти легше, аніж без дороги. Якщо поглянеш на місце й посаду як на засіб досягнення не мети земної, а мети небесної, задля спасіння своєї душі, — побачиш, що закон, даний Христом, даний неначе для тебе самого, <неначе> спрямований особисто до тебе