Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

очима, є також інші письменники, найвищою мірою обдаровані іноді здатністю змальовувати, але позбавлені здатності творити. Але хто створює, хто трудиться над цим довго, кому обходиться дорого його творіння, той має вже потрудитися не намарне. Потрібно, щоб у творінні його життя зробило якийсь крок уперед і щоб він, осягнувши сучасність, ставши на рівень із добою, вмів зі свого боку віддати їй належне за своє навчання навчанням її. Так принай<мні> визначають поетів і взагалі письменників, наділених творчістю, естетики як нинішнього часу, так і колишніх часів. Повернути людей у тому ж вигляді, в якому і взяв, для письменника-творця навіть і неможливо: це зробить краще за нього той, хто, володіючи вправним пензлем, може малювати щохвилини все, що проходить перед його очима, нічим не збентежений і не потривожений усередині.

Отже, за теперішнього часу, коли всі так зайняті питанням життя, такий письменник може, більше ніж хто-небудь інший, бути вирішувачем сучасних питань; але коли й у якому випадку? В такому випадку й тоді, коли він уже все вирішив собі, що тільки тривожить його самого. Якщо він, за всіх великих обдарувань, за картинного живопису слова, за орлиної сили погляду, за піднесеної сили ліризму і вражаючої сили сарказму, та набуде повного пізнання землі своєї й свого народу в корінні й у гілках, виховається як громадянин своєї землі і як громадянин усього людства, і як кремінь стане в усьому тому, в чому належить бути міцною скелі-людині, тоді він виступай на терен. Володіючи такими засобами, знаряддями, зачне подавати він суспільству людей, потрібних йому в нинішній час, у сучасну епоху, і зодягне їх портретною жвавістю, котра робить <те, що> змальований образ переслідує нас усюди так, що не можна й одірватися. Самозрозумі<ло>, що з такими засобами йому нічого не вартуватиме вигнати з голів усіх тих героїв, котрих напустили туди модні письменники. Заговори лишень до суспільства, замість найпалкіших розмірковувань, цими живими образами, котрі як повні господарі входять у душі людей, і двері сердець розкриються самі назустріч до прийняття їх, якщо лише відчують, хоч краплю відчують, що вони взяті з нашої природи, з того ж тіла. Тоді, зрозуміло, хто може вплинути нині сильніше за такого письменника й хто може бути більше за нього потрібним нинішньому часові й нинішній добі? Але якщо він, маючи справді деякі з тих знарядь, сам іще не виховався так, як громадянин землі своєї і громадянин усесвітній, якщо він, покірний загальному нинішньому потягові всіх, сам ще будується і створюється, тоді йому навіть небезпечно виходити на терен: його вплив може бути радше шкідливий, ніж корисний. Це будування себе самого неодмінно виявляється в усьому, що тільки буде виходити з-під пера його. Чим він сам менше схожий на інших людей, чим він незвичайніший, чим відмінніший від інших, чим своєрідніший, тим більше може спричинити всезагальних оман та непорозумінь. Те, що в ньому є не більш як природне явище, законний хід його незвичайного організму, стан тимчасо<вий> духу, може здати<ся> іншим людям верховною точкою, до котрої слід усім дійти. Чим більше запалиться він любов’ю до героїв та осіб своїх, чим більше відшліфує, чим із більшою жвавістю виставить їх, тим більше шкоди. Приклад тому в очах наших. Відома французька письменниця[203], більше за всіх інших наділена талантами, за Небагато років спричинила дужчу зміну у звичаях, ніж усі письменники, що турбувалися про розбещення людей. Вона, можливо, і гадки не мала проповідувати розпусту, а виявила лише тимчасову хибну думку свою, від якої потім, можливо, й відмовилася, переступивши в іншу епоху свого душевного стану. А слово вже кинуте. Слово як горобець, каже наше прислів’я, випустивши його, не схопиш потім.

Я сам письменник, не позбавлений творчості; я володію також деякими з тих дарів, котрі здатні захоплювати. Покірний загальному прагненню, котре не від нас, але здійснюється з волі Того <…>, [помишляю я] про свою власну будівлю, як помишляють й інші. Я відчуваю, що й тепер знаходжуся далеко від того, до чого прагну, а тому не повинен виступати. Сама видана книжка «Листування з друзями» є тому доказом. Якщо й ця книжка, котра не більше як розмірковування, говорять, невизначальністю своєю спричинює помилки, поширює навіть хибні думки; якщо й із цих листів, кажуть, залишаються в голові, як живі картини, цілком фрази й сторінки, — що ж було б, якби я виступив із живими образами оповідного твору замість цих листів? Я сам чую, що тут я набагато сильніший, ніж у розмірковуваннях. Тепер ще може мене оскаржувати критика, а тоді навряд чи був би в силі хтось мене спростувати. Образи мої були спокусливі й так би заст<рягли> міцно в головах, що критика б їх звідти не витягла. Не треба випускати з уваги те, <що> всі виставлені особи й характери мали довести істину моїх власних переконань. Як порівняю цю книжку зі знищеними мною «Мертвими душами», не можу не воздякувати за наслане мені навіяння їх знищити. У книжці моїх листів я все-таки стою на вищій точці, аніж у знищених «Мертвих душах». Темнота висловлювання в багатьох місцях лише збиває читача, але якби ясніше висловив ту ж таки думку, зі мною багато хто перестав би сперечатися. У знищених «Мертвих душах» набагато більше висловлювалося мого переходового стану, значно менша визначальність у головних засадах і думка рухоміша, а вже багато захопливості в частинах, і герої були спокусливі. Одне слово — як чесна <людина>, я мав би залишити перо, навіть і тоді, якби справді відчув поклик до нього. На цю справу слід поглянути розважливо. Всі ті, котрі легковажно вимагають від мене продовження писати і в той же час гудять мою ниніш<ню книжку>, повинні принай<мні> розгледіти ближче всю цю справу й не пропустити всіх тих обставин, котрих не пропускає жоден суддя, якщо тільки виголошує над кимось суд свій. Мені здається, що тепер не тільки той, хто пише, а й всякий розум взагалі, якщо тільки схильний до того, аби робити висновки й присуди, а сам у той же час ще <…>, має втриматися від діяльності. З людей розумних мають виступати на терені тільки <ті>, котрі завершили своє виховання й створилися як громадяни землі своєї, а з письменників тільки такі, котрі люблячи Росію так само полум’яно, як той, хто дав собі наймення Луганського козака[204], вміють слідом за ним змальовувати природу, як вона є, не приховуючи ні поганого, ні доброго в російському і керуючись єдино бажанням ввести