Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

в мене тільки тоді, коли я заберу в умі своїм весь цей прозаїчний суттєвий дрязг життя, коли, тримаючи в голові всі крупні риси характеру, зберу в той же час довкола нього все шмаття до найменшої булавки, котре кружляє щоденно довкола людини, — одне слово, коли зміркую все від мала до велика, нічого не впустивши. У мене щодо цього розум той самий, який буває в більшої частини російських людей, тобто здатний більше висновувати, ніж видумувати. Мені завжди потрібно було вислухати надто багато людей, аби утворилася в мені власна моя думка, і тоді лише мою думку вважали слушною й розумною. Коли ж я не всіх вислухаю і покваплюся з висновком, він виходив лише різкий і незвичайний. Навіть у нинішній моїй книжці «Листування з друзями», в якій багато що скидається на самі припущення, власне припущень немає. В ній усе висновки; проте справа в тому, що одні висновки взяті з усіх сторін справи і тому всім ясні, інші — з деяких, не всім відомих, і тому затемнені, а для багатьох здаються навіть і взагалі нісенітницею. Ось чому рідко в якому моєму творові не стикаються поряд і зрілість і незрілість, і муж і дитя, і вчитель і учень.

Отже, всього того, що мені потрібно, я не міг дістати. А не діставши його, чи дивно, що я не міг працювати? Як воювати з собою, якщо зробився вимогливий до себе самого? Як полетіти уявою, хоч би вона й була, якщо розум на кожному кроці задає питання: навіщо? Навіщо сталося чимало таких обставин, котрих я не кликав? Навіщо мені призначено було не інакше набути пізнання душі людини, як здійснивши суворий аналіз над власною душею? Навіщо бажанням зобразити російську людину я запалився не раніше, як взнавши краще загальні закони дій людських, а взнав їх не раніше, як прийшовши до Того, Хто один знавець і дій людських, і всіх найменших наших душевних таємниць?.. Навіщо жага знати душу людини так мучила мене? Навіщо, нарешті, були такі обставини, про які я не можу навіть сказати, але які примушували мене, проти волі моєї власної, входити глибше в душу людини? Навіщо вінцем усіх естетичних насолод у мені залишилася здатність захоплюватися красою душі людської скрізь, де б я її не зустрів? Навіщо жага знати душу людини так мучила мене постійно від днів моєї молодості? Визначте мені спершу, чому все це сталося, і тоді запитуйте: чому я не можу писати те, що писав? Я намагався діяти наперекір обставинам і цьому порядкові, не від мене накресленому. Я пробував кілька разів писати по-колишньому, як писалося замолоду, тобто як попало, куди б не повело перо моє; але ніщо не виливалося на папір. Зрадівши з того, що розписався сяк-так у листах до моїх знайомих і друзів, я схотів тут-таки з цього зробити пожиточне, і щойно лише оговтався від тяжкої хвороби моєї, як склав із них книжку, та постарався дати їй якийсь лад і послідовність, <а>би вона скидалася на справну книжку, не зміркувавши того, що багато що, звернене до декого, суспільність візьме на свій <рахунок>, особливо після заповіту, зверненого особисто до всіх співвітчизників. Я боявся сам розгляд<ати> її недоліки, знаючи, що коли роздивлюся суворіше мою книжку, можливо, вона буде так само знищена, як я знищував «Мертві душі» і як знищував усе, що тільки писав останнім часом. Я думав, що цією книжкою я хоч якоюсь мірою розрахуюся за тривале моє мовчання, введу й поясню моє важке становище, чому я не міг писати в цей час, зверну увагу на практичне і на справу життя. Я думав слідом за нею заговорити про те, що розкриє переді мною побільше Русь, відсвіжить, оживить мене і примусить мене взятися за перо. Та не так сталося: все накинулося на мене з докорами. Я почув тільки пересуди про те, що не вирішується пересудами. Руки мої опали. Порив, котрий, мені здавалося, почав був у мені пробуджуватися, згас, і я невідчутно сам собою прийшов тепер до того питання, котре я досі й не думав задавати в собі: чи мушу я насправді писати? чи мушу залишатися на цьому терені, від якого останнім часом так явно все мене відволікало? Припустимо, якби навіть я в змозі був як-небудь перемогти <себе>, перо моє дістало б легкість і сторінки полилися б невимушено одна за одною, чи такий є мій душевний стан, аби твори мої були справді в цей час корисні й потрібні сучасному суспільству? Кинемо погляд на нинішній стан суспільства, чи сприятливий нинішній час для письменника взагалі і слідом за тим — для такого письменника, як я?

Усі більш чи менш погодилися називати нинішній час перехідним. Усі, більше ніж будь-коли раніше, нині відчувають, що світ у дорозі, а не в пристані, не на ночівлі, не на тимчасовій станції чи відпочинку. Все за чимсь шукає, шукає вже не поза, а всередині себе. Питання моральні взяли верх і над політичними, і над ученими, і над усякими іншими питаннями. І меч, і грім гармат не в ‘змозі володіти увагою світу. Скрізь дається взнаки більше чи менше думка про внутрішній устрій: все чекає на якийсь більш стрункий порядок. Думка про побудову як себе, так і інших робиться загальною. З усіма визначними людьми, що стоять попереду інших, ставалися які-небудь душевні внутрішні перевороти, з декотрими навіть у такі роки, в які аж ніяк неможливі були досі зміни в людині й покращення. Кожен більш чи менш відчуває, що він не перебуває в тому саме стані своєму, в якому має бути, хоч і не знає, в чому саме має полягати цей бажаний стан. Але цього бажаного стану шукають усі; вуха всіх чутливо нашорошені в т<ой> б<ік>, де сподіваються почути хоч що-небудь про питання, котрі всіх обходять. Ніхто не хоче читати іншої книжки, опріч тієї, де може міститися бодай натяк на ці питання. Чи потрібні в цей час твори такого письменника, котрий обдарований здатністю творити, створювати живі образи людей і уявляти яскраво життя в тому вигляді, як воно уявляється йому самому, котрий мучиться жагою знати життя? Визначимо собі спершу, що таке той письменник, котрого головний талант полягає у творчості.

Всі більш чи менш згодні в тому, що письменник-творець творить твір свій для повчання людей. Вимоги до нього надто великі — і справедливо: для того, аби передавати саму лише вірну копію з того, що бачимо перед