Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

«Ми не можемо це зшити», — каже Офелія до своїх колін. «Нема чого зшивати, і PMU марний, якщо ви не готові ризикнути ампутацією. Припустимо, що для цього навіть є налаштування. Він потребує більше догляду, ніж ми можемо зробити тут. Можливо, навіть більше, ніж ми можемо дати йому на Стійкості». Корабель, що обертається на автопілоті у кілометрах над ними, зараз здається недосяжним, як дім. «І я навіть не знаю… Я навіть не впевнена, що він переживе холодний сон. Система використовує нашу циркуляцію, щоб рухати охолоджуючі рідини, і він втратив стільки крові, і з цим мулом, тими штуками, які там, я…» Офелія хитає головою.

«Шок для його тіла може бути занадто сильним», — каже Ітан, опускаючись, щоб присісти біля неї.

«Так». Офелія стискає руки, щоб вони не тремтіли, і кладе їх на коліна. Після всього, що вони зробили, після всього, чим пожертвували — Ліаною, Берчем, — вони просто застрягнуть тут, спостерігаючи, як один за одним вмирають або поступово втрачають розум.

— Ні, — каже Ітан.

“Ні?” Вона піднімає брови.

«Нам просто потрібно якнайшвидшее зупинити кровотечу. Стабілізувати його. А потім ми летимо звідси до біса. Зараз».

Вона здивовано дивиться на нього. «Але ви сказали, що посадковий модуль не впорається з…»

«Це не може чекати». Через мить він виправляється: «Ми не повинні. Але ми вже минули точку «треба» прямо зараз». Він робить паузу. “Ви були праві.”

Офелія піднімає брови.

«Потворний вибір». Він схиляє на неї голову на знак підтвердження. «Якщо я збираюся нести відповідальність за смерть, я б хотів, щоб це було при спробі врятуватися. Крапка.

Проте порожнеча його обличчя говорить Офелії те, що вона вже підозрювала. Що це ще більше зашкодить йому. Ризикувати своїм життям, вилітаючи під час шторму, знаючи, що це може закінчитися погано. Покласти Суреша в танк, знаючи, що він може не вижити.

Але чи хтось проживає життя, не зазнаючи шкоди від ризику в тій чи іншій формі? Уся її кар’єра — чорт забирай, її життя — свідчить про те, що це неможливо.

Офелія сідає рівніше. «Добре», — повільно каже вона.

Ітан бере її за руку й піднімає на ноги.

«В аптечці повинен бути гель для таких випадків», — каже він. «Я використовував його, щоб вправити зламану руку чи дві в минулому. Він створює водонепроникне ущільнення. Ви вважаєте, що ми можемо використати це, щоб зупинити кровотечу на достатньо довгий час, щоб Суреш повернувся до Стійкості?»

Її охоплює запаморочення. Можливо, від того, що вона занадто швидко встає. Відсутність їжі. Брак сну — її очі горять. Стрес. Лоскіт у горлі. Бажання посміятися, хоча в цьому немає абсолютно нічого смішного. «Можливо», — починає вона. «Звичайно, це використання не за призначенням, але я не можу придумати…»

Маленька пташка. Я тебе знайшов.

Вона напружується, завмираючи на місці. За плечем Ітана з’являється її батько. Не прозорий, розпливчастий або навіть у тіні.

Його сірий комбінезон запорошений залишками роботи, незважаючи на найкращі зусилля з обробки. Як це було колись, коли він повернувся з місячної роботи на шахті P3X147. Його кулаки стиснуті з боків, кісточки пальців у синяках і потемніли від зіткнення з шорсткими краями машин і випадкових ударів по стінах у нападі гніву. Його сріблясті кучері коротко підстрижені з боків. На його обличчі відбилася втома. Гнів кипить у важких бровах, готовий блискавично перейти від плавної люті до конвульсійних, різких рухів.

Офелія не бачила його таким десятиліттями. У ЗМІ вони використовували фотографію його співробітника, дивлячись у камеру з порожнім обличчям. Або, що ще гірше, заплутані кадри з камери, на яких видно, як він виходить із транспорту, закривавлену маленьку фігуру, яку ледь можна відрізнити від оточення.

Але це її батько, якого вона знала його більшу частину часу.

Розлючений. На межі вибуху.

Її плечі автоматично горбляться. Залишити це. Спокійно. Сховайся, якщо можеш. Почекай, поки не стане безпечно.

Імпульс дотримуватися цих перевірених заходів настільки сильний, що Офелії важко навіть дивитися на нього, ніби зоровий контакт може його збентежити. Раніше, якщо її матері не було, щоб втрутитися, вона намагалася знешкодити його. Час від часу вона це робила.

Чому ти змусила мене шукати тебе? Ти не чула, як я тебе кличу? Ти повинна відповідати, коли я тебе кличу, Жайворонок! Його голос лунає в її голові.

Почувши це, невблаганна лють всередині змушує її серце тріпотіти від жаху, хоч вона доросла.

Вона усвідомлює, що, ймовірно, це відчувала і її мати.

Маленька, налякана, самотня. І в пастці.

Офелія завжди знала, що її мати, мабуть, була налякана, навіть якщо вона відмовлялася говорити про це. Цей страх тримав її на Голіафі та разом з ним. Що розрив з її сім’єю не допоміг, тому що вона відчувала, що їй нікуди йти, і немає ресурсів, щоб допомогти їй втекти.

Будучи маленькою дитиною, Офелія сприймала їх як двох дорослих, які здавалися рівними в її очах. Той, хто завдав їй болю, і той, хто це дозволяв. Але ця оцінка, як і все інше в житті, була надто простою для такої складної ситуації.

Її очі сльозяться, і вона моргає, щоб сльози припинилися. Це нереально. Це не може бути реальним. Незалежно від того, що каже панічний ритм її серця, її батько давно помер. І більше не в змозі завдати їй болю. Але до біса, якщо їй не здається, що він може простягнути руку і схопити її будь-якої секунди. Потрясти її, поки її зуби не загуркочуть у її голові, залишивши синці від відбитків пальців на її худенькому, кості і шкіра, плечі, як колись.

Офелія на мить заплющує очі, намагаючись позбутися видіння. Галюцинації. Що завгодно. Зрозуміло, що ці речі закінчили… обробку Ліани та починають працювати знову. «Давайте спробуємо гель», — каже Офелія Ітану, її голос кричить від страждання.

І — слава Богу — її батька вже немає, коли вона відкриває очі.

Але Ітан дивиться на неї з дивним виразом. Потім він раптово відступає, віддаляючись від неї.

«Що, що таке?» — запитує Офелія. Або це те, що вона говорить у своїй голові.

Тому що лише тоді вона чує себе, розрив між словами, які вона думає, і тими, що виходять з її вуст.

«Спершу кава?»

31

«Накажіть їсти у школі!» бекає Офелія. Її голос не її голос, надто м’який, надто мрійливий. І не говорить те, що хоче.

Вона закриває рот рукою. Ні-ні-ні. Що відбувається?

«Все гаразд, гаразд», — ніжно каже Ітан. Потім повертається і кличе через плече. «Кейт!»

Жах пронизує Офелію, холодні леза ріжуть всередині. Вона не така втрачена, як здавалося Ліані чи навіть Берчу. Але, можливо, лише тому, що вона ще