Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

— Гаразд. Але не впевнена, що ви хочете почути усю історію…

— А це вже мені вирішувати, Дано. — напрочуд серйозно відізвався лікар на пенсії.

Вона розповіла йому усе, починаючи з історії про переслідувача. Василь Михайлович уважно слухав і жодного разу не перебив її. На моменті, коли Дана відкрила йому правду про смерть Мишка, він зблід, почувши, що винним був Олег.

— А Володя? — з острахом в голосі запитав він, боячись, що син міг виявитись таким же покидьком, як і його друг.

— Він нічого не бачив. Олег сказав, що вони розділились у лісі. Володя довго не здогадувався, хто саме вчинив злочин. Нещодавно він зрозумів, що все вказує на Олега і той вбив його. Ніхто б і не запідозрив лихого, якби я не почала копатись у цій справі. Олег вміло брехав. — Дані вартувало великих зусиль не розповісти лікарю правди. Але навіщо? Він і так страждав, а Володя лежав у сирій землі. Хіба правда могла щось змінити? Натомість її брехня принесла хоч якесь полегшення літньому чоловіку.

— А він… — Василь Михайлович почервонів від люті.

— Не живий. — Дана відвела погляд.

— Ну, що ж. За все рано чи пізно доводиться платити. Вам, мабуть, краще поїхати звідси. Я вас не видам. — він встав і поклав руку на плече Дани. — Візьмете мою автівку.

— Дякую. — відсутній погляд жінки стривожив лікаря.

— Про що ти думаєш? — запитав він.

— Про його батька. Тобто, вітчима. Може Олег став би іншою людиною, якби не знав тієї жорстокості у дитинстві? Якби наші родини не мали стільки секретів…

— Забудь про нього. Ти вчинила людський суд, але не забувай про суд Божий. Йому теж доведеться відповісти за власні гріхи. Ти голодна? — Василь Михайлович різко змінив тему, помітивши, як важко дається Дані їхня розмова.

— Ні. Коли Тимур зможе підвестись?

— За кілька годин. Я поставив йому крапельницю з антибіотиком. І дам вам препарати з собою. Все буде добре, якщо Тимур не напружуватиметься і прийматиме ліки.

— Чудово, мені треба піти попрощатись з батьками. — Дана підвелась і вийшла з кухні.

Їй було страшно пробиратись по нічному Міжвиську до власного дому. Вона не мала найменшої гадки, що скаже батькам. Може варто було розповісти їм правду? Ні. Дана вирішила, що нестиме свій тягар самостійно. Вона хотіла вберегти їх від того кошмару, що звалився на неї. Нащо їм було знати, що десять років вони сиділи за одним столом з убивцею сина. Хай навіть і нерідного.

Вона прокралась на подвір’я через невеличку хвіртку для персоналу. Густа зелень дерев ховала її від поглядів сусідів, якби комусь закортіло визирнути у вікно в цей час. Дана оминала камери, знаючи їхнє розташування. Як не дивно, але в будинку горіло світло у пізній час. Тобто, майже у вранішній.

Дана заскочила у прочинені двері в вітальні: їх знову хтось відкрив. В кімнаті тихо грала музика, а на дивані сиділа її мама. Дана підійшла ближче й застала Антоніну Василівну за незвичним заняттям: жінка пила вино та щасливо посміхалась сама до себе. Дочка помітила моторошний блиск в її очах і злякалась, що про нічний інцидент стало відомо всім.

— Мамо, ти добре почуваєшся?

— Краще, аніж будь-коли! — відповіла Антоніна Василівна, побачивши дочку. Вона надягла свої найдорожчі прикраси та святкувала, маючи для цього важливий привід.

— Коли ви повернулись? — Дана боялась, що її от-от викриють.

— Десь годину тому. Сідай поруч, я маю гарні новини. — мабуть, вона вперше у житті по-людськи розмовляла з донькою. Щастя переповнювало Антоніну і вона хотіла з кимось розділити його.

— Я сподіваюсь. — мовила Дана і сіла поруч з матір’ю на диван.

— Коханка твого батька сьогодні народила. Передчасні пологи, хлопчик з’явився на світ мертвонародженим. — вона зробила ковток вина, насолоджуючись смаком напою як ніколи раніше.

— Мамо, це жахливо. — розгублено промовила Дана. — Ти ж сама знаєш як це! Хай би ким не була та жінка, але вона не заслуговує на таке.

— Це чудово! Як ти не розумієш? Мені плювати на неї. А от твій батько ніколи мене не покине! Причина не в мені, а в ньому. Це не я погана дружина, це у нього – народжуються мертві діти! — Антоніна відчувала страшенне піднесення. Вона впивалась поразкою власного чоловіка. За всі роки, які він її мучив, жінка нарешті отримала солодке почуття відплати.

— Ти залишишся із ним? — Дана розуміла, що із матір’ю не все гаразд. Погляд жінки світився божевіллям.

— Звісно. Я ж кохаю його. — тихо заграла улюблена пісня Антоніни й вона почала наспівувати, точно потрапляючи у ноти. З тієї миті жінка втратила усілякий інтерес до дочки.

Дана непомітно встала й прослизнула у коридор. Вона оперлась на стіну, відчуваючи, як підкошуються ноги. Цей будинок душив її, наче хтось поклав величезний камінь їй на груди. Жінка підійнялась на другий поверх, сподіваючись нормально поговорити хоча б із батьком. Та ще за кілька метрів до його кабінету вона почула тихі чоловічі ридання й тріск, ніби у стіну полетіло щось скляне.

Жінка підійшла до дверей і прислухалась. Батько тихо завивав, наче звір, що потрапив до капкана. Дана постукала, але у відповідь почула лиш одне: