Публій Овідій Назон - Метаморфози

на дні мав таїтись,

Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?

Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,

Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус

/590/ Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям

Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:

На буревії незнані туге скерувавши вітрило,

Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє

Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета

Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила

Дощечку з рук — ось тоді й сподівання мої занепали.

Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.

Краще, мабуть, — таки день. Чи ж мене очевидним знаменням

/600/ Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!

Слід було словом живим, а не так ось, черкнувши по воску,

Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.

Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.

Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.

Хоч не бажав би, — могла б його шию обняти любовно,

А відштовхнув би мене, — йому ноги обвивши руками,

Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.

Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці

Серця зм’якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом.

/610/ Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:

Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу

Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,

В грудях не адамант, не залізо й не камінь у нього —

Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.

Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо

В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!

Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.

Не починала б того, — та, почавши, закінчувать мушу!

/620/ Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію, —

Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.

Може подумати він, що сестра захопилася легко,

Врешті, — що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.

Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу

Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.

Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала —

Вже ж не вернути того — і якої зазнала зневаги!

Хай поступлюся — вини все одно вже не знімуть із мене;

Спроба ж якась не применшить гріха, та надію — примножить».

/630/ Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)

Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила

Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.

Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу

Кидає він і в чужому краю закладає оселю{446}.

Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне

На Мілетіду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі

Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.

Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,

На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле

/640/ Вогнище дому свого й подається за братом-вигнанцем.

Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели{447}, вславляють

Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само

Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні

Чули бубаські{448} жінки. Їх лишивши, вона до карійців,

І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.

Ось залишила вже й Краг, і Ліміру, й Ксантові хвилі,

Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера —

З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.

Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,

/650/ Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,

Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя.

Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,

Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній

Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:

Німо лежить вона, пальцями вп’явшись у трави зелені,

Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.

Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,

Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?

Зразу ж, неначе живиця-сльоза, що сочиться з надрізу,

/660/ Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,

Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону,

Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,

Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,

Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення

В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.

Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Криту,

Славному сотнею міст, але саме на Криті недавно

Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс.

Трапилось так, що фестійська земля{449}, що сусідує з Кносом,

/670/ Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,

Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,

Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих —

Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі

Мала родити, він якось звернувся такими словами:

«Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче

Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі,

Доля гнітила б