Публій Овідій Назон - Метаморфози

Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,

Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!

Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось

Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?

Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:

Опію{443} вибрав Сатурн, хоча кровно був зв’язаний з нею;

Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.

/500/ В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти

Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?

Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний

Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне

Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.

Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:

Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.

Втім, чи ж Еола нащадки{444} не входили в спальню до сестер?

Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?

Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!

/510/ Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.

Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,

Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.

Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,

В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?

Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою

Сором, — прихований жар у рядках спалахне потаємних».

Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.

Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,

Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.

/520/ Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»

Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;

Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.

Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.

То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.

Дощечку кинувши, знову бере її; взявши, — відкине.

Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —

Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.

Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,

Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:

/530/ «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,

Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!

Певно, спитаєш, який в мене намір, — я спершу б хотіла.

Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась

Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:

Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі

Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,

Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —

Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.

/540/ Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,

Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —

Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.

Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній

Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,

Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:

Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;

Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.

Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —

Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути

/550/ Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись.

Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,

Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.

Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні

Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —

Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.

Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?

Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —

Ніжними йменнями „брат“ і „сестра“ приховаємо втіхи.

Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,

/560/ Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.

Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому

Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем

Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».

Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами

Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.

Й тут же падіння своє вона стверджує відтиском персня,

Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.

Потім із слуг одного, спалахнувши рум'янцем, позвала

Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…

/570/ І зупинилась, а зважившись, — братові», — ледве шепнула.

Дощечку, ще як на зло, даючи йому, з рук упустила.

«Не до добра це», — подумала. Лист одіслала, одначе.

Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.

Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра{445}

Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,

Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.

«Геть, — прокричав, — поки цілий, пособнику блуду гидкого!

Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно

Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!»

/580/ Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині

Кавна жорстокі слова. Їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;

Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.

Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,

Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:

«Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти

Рану свою? А порив, що в душі, десь