Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

30.2

― Кас ... це дуже невдалий жарт, — повільно вимовляє. ― Я навіть сказав би, досить огидний.

Мені відчайдушно хочеться зараз ухопиться за цю мимовільну лазівку, підтвердити, що це справді невдалий і дурний жарт, але я не можу… І бачити як зникає тепло з його очей боляче.

― Я не жартую, ― хитаю головою.

Слова ледве чутно. Мені здається лише губи ворушаться, але я не вимовляю і звука. Лише відчуваю, як голосно бухає пульс у скронях.

― Мене звуть Кася… Катерина... ― опускаю погляд.

Сил немає дивитися, як руйнується те крихке, ніжне почуття, яке поступово виникало між нами.

― Мій світ називається Земля… Там я також померла. Точніше, думала, що померла. А коли після аварії розплющила очі, зрозуміла, що опинилася в іншому світі, не у своєму тілі, і я… і все тепер по-іншому…

Про участь улюбленої бабусі в цьому чудовому воскресінні вирішую промовчати. Це не моя таємниця. Та й що я можу розповісти? Сон? Невиразне марення, викликане гарячкою? Я, щиро кажучи, сама вже мало що пам'ятаю. Дуже каламутно і розпливчасто, як і будь-яке сновидіння... Знаю, що з її допомогою я опинилася тут і залишилася живою. А більше нічого.

― Мені було страшно. І самотньо. Цей світ, Саратун, дуже відрізняється від Землі. Ми не маємо магії. Але натомість розвиваємо науку та техніку... Є машини... Літаки...

Несу якісь нісенітниці… Наче виправдовуюсь. Все говорю і говорю, намагаючись заповнити гнітючу тишу. Тому що витримати це мовчання я не можу. І колючий крижаний погляд, який буквально відчуваю шкірою.

Руки мимоволі хапають м'яку крейду і беруться щось нервово вимальовувати на чистому аркуші. Яскраво-рожева пастель відразу залишає лінії-крупинки на шорсткому папері. І тараторю, тараторю про свій світ, про минуле життя, про себе, не замислюючись, захлинаючись словами, квапливо водячи то одним, то іншим кольором по картинці.

Так важко іноді розповідати правду. Кажуть, легко… Але ні, це складно. Легше було б збрехати. Посміхнутися, махнути рукою, приховати й навіки поховати в душі свою маленьку таємницю. Кому яке діло, звідки ця душа. Рідних в живих уже не залишилося, а Кадір точно не видасть.

Але розпочинати спільне життя з брехні не хочу. Нехай мені буде боляче, нехай серце зараз стискається від страху, вивертається навиворіт, але краще так. Краще зараз. Перш ніж Сівард стане мені настільки дорогим. Впевнена, він не зможе пробачити, що приховала правду, не зможе жити з… А до речі, з ким? З чужинкою? Виродком? Прибульцем? Травмованою напівмертвою сутністю.

Так, не зможе...

Він ясно дав зрозуміти свою позицію на дорозі.

Так нехай я розірву це зараз.

Думається мені, що як шляхетна людина, чаклун мене все одно не залишить. Допоможе вгамувати Каора. Допоможе довести його причетність у смерті батьків, руйнуванні компанії та нападі на нас. А там…

Ну, мені не звикати бути самотньою. І я сама винна, що допустила думки про можливе майбутнє. Спільне майбутнє. Я навіть не знаю, чи варто тепер взагалі це майбутнє мати? Втім, можливо коли-небудь я зустріну людину не настільки принципово налаштовану, або... або просто народжу дитину для себе...

Дітей я хочу… потім… колись. Мені всього вісімнадцять, і час ще є… 

Тільки чому ж так боляче? Так боляче… що навіть в грудях розпирає. І неможливо зробити вдих…

Замовкаю. Скінчилися слова. І пальці зупинилися, зробивши останній штрих на аркуші. Я, як і раніше, не можу підвести голову. Легше дивитися на свій витвір, ніж на чоловіка, який ще кілька хвилин тому запевняв, що ніщо не змінить його ставлення до мене. А тепер його холодний погляд пробирає до кісток.

Мовчки розглядаю картинку, яка в мене вийшла. Знайома дорога, засніжені сосни, небо, пофарбоване рожевим заходом сонця… Це останнє, що я бачила, перед тим, як потрапити сюди. Підсвідомість грає у свої ігри й змушує мимоволі робити те, що хочеться йому… Втім, тепер це вже не має значення.

Уривчасте зітхання виривається з грудей.

Малюнок раптово вислизає з-під долонь. Здригаюсь від несподіванки й підіймаю погляд. Сівард уважно розглядає простеньку, наспіх намальовану картинку.

― Ти приховала від мене правду, ― холодно вимовляє. ― Від свого чоловіка…

У грудях здіймається обурення. Звинувачення несправедливі. І образливі.

― А коли я тобі мала розповісти? Коли невинність втрачала? Коли контроль над джерелом перехоплювала? ― голос здіймається на крик. ― Або, може, спіритичний сеанс треба було влаштувати, коли мені повідомили, що ти помер? Скажи, коли? Я уважно слухаю…

Заспокоїти дихання не вдається. Воно так само переривчасто підіймає груди, і хочеться притиснути долоню до серця, що котиться наче божевільне.

― І потім, згадай, що ти мені сказав… Тобі не потрібна дружина! Це твої слова, ― похмуро нагадую. ― І на ранок зник!

Він відкриває рота, щоб заперечити, але я застережливо виставляю долоню.

― Так-так, я пам'ятаю про твою поважну причину. Але ти був для мене геть чужим і трохи лячним незнайомцем. З якої причини мала бути відвертою з тобою? Через те, що ти номінально раптом став чоловіком? І був лише трохи кращий за божевільного одержимого Каора?

― А потім? Що заважало потім?

Знизую плечима.

― Я намагалася. Ти чітко висловив свою позицію. І мені здалося, що такі справи не варто обговорювати у дорозі.

Мовчимо. Супимось.

― Тож, як бачиш, я не божевільна. Але, зізнаюся чесно, у перші дні мені так не здавалося, ― сумно усміхаюся. ― Особливо коли доводилося відбиватися від процедури кровопускання.

Знов замовкаємо. Сівард крутить у руках малюнок, проводить пальцями по різнокольорових лініях, розглядає, чи не залишилося слідів фарби на подушечках... А потім, несподівано для мене, складає лист вчетверо і ховає у внутрішню кишеню камзола.

― Мені здається тобі треба подумати, і усвідомити цю новину.

― Нема чого тут усвідомлювати. І думати теж, Кас, ― похмуро дивиться у вічі.  ― Я вже все вирішив і давно. Тобі чудово відоме моє рішення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍