Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Відкриваю рота, щоб заперечити.

― Так-так, документи справді в порядку. Комар носа не підточить. Але дуже швидко спрацювали пристави, ніби все було підлаштовано наперед.

― Ти знайшов докази? Це Каор?

Теплий чай набагато краще заспокоює роздратоване горло. А в прикуску з пиріжком і зовсім створює враження, що на пізню вечерю у мене не звичайна їжа, а нектар з амброзією.

― На жаль, твій колишній опікун уміє ховати кінці у воду, ― знову гмикає. ― Причому, буквально. Ниточки, які вдалося підчепити, вивели нас на замовника. Але той виявився мертвим.

― Як? ― давлюсь пиріжком.

Сівард приймається акуратно поплескувати між лопаток.

― Нещасний випадок. Пам'ятаєш, узбережжя нещодавно накрило хвилею. Він якраз був у відкритому морі. Човен перекинувся.

Почуття провини знову починає прокльовуватися в серці.

― Чого це його туди понесло, ― старанно відводжу очі.

― Відпочивав… Рибалив… Захотілося людині перед штормом помилуватися хвилями…

Здивовано витріщаюсь. Це сарказм?

― Вважаєш, допомогли?

― Впевнений.

― Це я викликала той шторм, ― зізнаюся, сумно шморгнувши носом. ― Того дня моя сила прокинулася. Ну і привід у Каора з'явився, поквапити мене зі шлюбом.

― Цікаво, ― підозріло мружиться колишній чоловік. ― Якось все дуже складно виходить. Твоя сила прокинулася і свідок загинув у потрібний час.

― Та я й сама про це думала? ― закушую губу. ― Тільки, хіба можна чимось спровокувати напад? Скільки не шукала, а знайти не змогла. Пробудження сили спонтанне та неконтрольоване явище… Принаймні так написано було у підручнику.

― Дозволеними методами справді не можна, ― підтверджує Сівард. ― Але Каор, підозрюю, давно вже перейшов цю межу.

― Кадір теж про щось таке говорив. ― Замислено тягну, розглядаючи візерунки на порцеляновій чашці.

Жовті відблиски світильників відбиваються на білій емалі, як величезні химерні світлячки.

― Так, ми з ним на цю тему вже поспілкувалися, ― бере мою руку у свої долоні. ― І тобі нема в чому себе звинувачувати, Касі…

― Про це ви також поспілкувалися? ― нервово смикаю плечем.

― Так, і про це, ― не звертає уваги на моє роздратування. ― Якщо нам вдасться довести провину Езерта, знайти підтвердження тому, що він займається забороненими практиками, то на нього чекає справедливе покарання. Можеш мені повірити.

― Вірю… ― нарешті насмілююсь підняти погляд.

Дуже хочеться нарешті відчути себе вільною. Адже навіть під захистом Сіварда, під опікою короля, наді мною нависає незримою тінню присутність колишнього опікуна. Його жага отримати мене швидше нагадує нав'язливу ідею, божевілля, і неймовірно лякає. Адже тепер стає зрозуміло, що ця людина ні перед чим не зупиниться.

― У нього є шпигун, тобі Кадір говорив про це, ― схиляю голову набік.

― Говорив...

― І ти теж стежив за мною, ― докірливо хмурю брови.

― Я? ― дивується. ― Ні. Чому так вирішила?

― Ну ти ж десь дізнався, що я на ярмарок вирушаю…

― Проста логіка, ― хмикає у відповідь. ― Ти в мене розумничка. І просто не могла прогаяти такий шанс.

Здивовано кліпаю очима. Мимоволі починаю посміхатися. Приємно, що чаклун таки не опустився до бридкого шпигунства. А фраза про те, що я "у нього розумничка” і зовсім змушує серце безглуздо затріпотіти. Знаю, це так банально, і так нерозумно, так по-дитячому… Але чомусь хочеться саме зараз насолоджуватися подібними банальностями, відпустити на волю розум і здорове мислення. І Сівард, він дійсно мені подобається. Він добрий і щиро про мене турбується, оберігає та намагається допомогти. Я йому потрібна навіть зі своїм упертим свавільним характером, характером зовсім не підхожим для світу Саратун. Тільки... чи я йому потрібна після правди, яка відкриється за кілька хвилин?

― Думаю, час тобі сказати правду, Сіварде, ― обережно вивільняю свою руку з його долоні.

Нерви до біса. Я бачу, як тремтять мої пальці. І в горлі пересохло. Але чай більше не хочу. Потрібно покінчити з цим раз і назавжди. Як пластир зірвати. Одним махом.

― Згоден, ― усміхається.

Мені страшно. Адже я знаю, що скоро від цієї посмішки не залишиться і сліду.

― Сіварде, пам'ятаєш... Ти розповідав мені про прибульців... Про чужі душі?

Невже це мій голос такий хрипкий? Такий зляканий і жалюгідний...

― Ти повинен знати. Моя душа... Я прибулець. Я прибулець з іншого світу. Справжня Касія померла під час епідемії.

Серце пропускає удар, і я зі страхом дивлюся, як блакитні очі крижаніють.