Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

30.3

***

- Ні, Сіварде. Не відповідай зараз. Краще даси мені відповідь завтра, ― хитаю головою.

Чи мені не знати скільки поспішних рішень можна прийняти під впливом емоцій. Не дарма є приказка: "Ранок вечора мудріший".

Так важко зараз підвестися, стати з прямою спиною, з гордо піднятою головою і піти, не озираючись. Хочеться саме цієї миті почути від Сіварда слова, що він обрав мою душу, душу Каті, і досі впевнений у своєму виборі. Але я знаю, що так правильно. Що краще відкласти такі зізнання до завтра. Не можна просто взяти й перекреслити одним махом всі переконання, які вбиралися з молоком матері, які вбивалися в голову з самого дитинства.

Я втілюю те, що він покликаний знищувати. І я ― розумне, живе, що зайняло тіло людини й не намагається вбивати все довкола. Для нього я щось дивне, незрозуміле, а може, й страшне. Де гарантія, що через рік-два я не перетворюся на чудовисько.

Я бачила ці сумніви у його очах. Бачила і не засуджую. Тому хочеться, щоб Сівард все зважив. Або він приймає мене і викорінює з серця ці самі сумніви, або толку від такого союзу не буде. Там, де немає довіри, немає місця щастю.

Це говорить здоровий глузд. Він правий у всьому. Але дурне-дурне серце болить. І ниє. І кровоточить свіжа рана. Кася теж виявляється дурна. Адже дозволила собі таку слабкість як почуття.

Тента, проникливо здогадуючись про мій настрій, намагається не ставити зайвих питань, лише допомагає підготуватися до сну. Але навіть коли гаснуть усі світильники, кімнату заповнює темрява, а від лежанки, на якій спить втомлена служниця, починає долинати розмірене сопіння, я продовжую дивитися в стелю широко розплющеними очима. Безсоння запановує у свідомості, змушує чутливо прислухатися до нічних шерехів, придивлятися до тіней, що коливаються, і думати, думати, думати, прокручуючи в голові розмову з колишнім чоловіком.

А він про що зараз думає? Де він зараз? Так само дивиться в темряву, сидячи у кріслі в кабінеті? Або поїхав назавжди, вирішивши закінчити нашу історію. Чи наважиться північний чаклун подивитися мені в очі, коли говоритиме своє рішення?

Життя вчить, що чудес не буває. Сподіватися на те, що мене таку приймуть, не варто.

Безжально намагаюся вирвати з серця наївні фантазії з коренем. І мовчки корчуся від болю, буквально відчуваючи, як кровоточить свіжа рана всередині.

Одне втішає ― це просто закоханість, ще не кохання. Якби така розмова відбулась пізніше, було б набагато болючіше.

А якщо я йому така не потрібна, то навіщо страждати? Перевірка на вошивість ― так сказала б моя бабуся. Розумні слова... Розумні... І завтра мені стане набагато легше.

Тихий скрип дверей у сусідніх покоях чую одразу. І закушую губу... До болю закушую, щоб утихомирити серце, що радісно забилося.

Все ж не поїхав. Залишився. Але це ще ні про що не говорить. Сівард точно не боягуз, і не втік би, підібгавши хвоста. Тим паче, що про мене, ким би я не була, він явно турбується.

Тихі кроки, шарудіння одягу. Вдень я навряд чи почула б. Але зараз ніч, і тиша просто приголомшує. А ледь помітні звуки здаються гучними. Я прислухаюся так, що забуваю дихати. Поки не починають танцювати перед очима помаранчеві плями. І тільки після цього роблю глибокий шумний вдих і знову завмираю.

За стіною затихає Сівард. Почув? Знає, що я не сплю? Чомусь здається що знає. Відчуває, як я його. Або мені хочеться, щоб відчував…

Знову прислухаюся. Доводиться постійно нагадувати собі дихати. Але окрім скрипу ліжка більше нічого не чути. Ліг? Заснув? Або як я дивиться в стелю безсонним поглядом і, не дихаючи, прислухається до того, що робиться за стіною.

Напруга не відпускає майже до світанку. Але з сірим ранковим світлом у кімнату несміливо прокрадається втома, яка нарешті й долає мене. Я й сама не розумію, як закриваються стомлені повіки, і зморена думками свідомість здається на милість спокою.

Але вже через кілька хвилин раптово прокидаюся. У кімнаті так само сіро. А наді мною схилився Сівард. Я здивовано кліпаю, не розуміючи, що робить чаклун у моїй спальні. Ситуація настільки нагадує ту, яка була в королівському палаці, що серце в грудях відразу робить кульбіт, а потім солодко завмирає.

― Сіварде, ― хриплю спросоння.

― Кас, зажди, ― притискає палець до моїх губ. ― Мені терміново треба поїхати. З'явилися деякі новини щодо нашого спільного знайомого. Але пам'ятаю, що тобі минулого разу не сподобалося, коли я пішов не попрощавшись.

Відчуваю, як мої очі широко розплющуються від подиву. Хочу щось сказати, але палець на губах заважає вимовити й слово.

― Послухай. Я повернусь, і ми поговоримо. Головне, доки мене не буде, не надумуй собі нічого! Добре?

Обережно киваю. Що в розумінні чаклуна "нічого не надумати" поки важко собі відповісти, а він не вдається до пояснень.

― Будь обережна, Касі.

Цими словами палець на моїх губах зникає. Тіло раптово стає важким і млявим, свідомість охоплює рожевий туман сну. Я відчуваю, як все більше і більше поринаю в солодку дрімоту. Мені хочеться поставити чаклунові безліч запитань, але я не смію його стримувати. Справа справді важлива, а я можу й почекати.

Як Сівард виходить з кімнати, вже не бачу, а той поцілунок, який він дарує наостанок, здається, й зовсім мені сниться. А може, колишній чоловік у такий спосіб зі мною прощається? Втім, змученій хвилюваннями свідомості вже байдуже. Мозок вимикається миттєво, занурюючись у затишну теплу темряву. І я ледве встигаю подумки побажати: "Удачі, Сіварде!"

 

І невеликий подаруночок від Тані Толчин на книгу "Магиня-сирітка"

z2W1vleX

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍