Тая Смоленська, Ая Кучер - Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер

Глава 34

Квіти розсипаються на моїх колінах, з двох боків мене затискають незрозумілі чоловіки. Навпроти сидить ще один, оцінює мене хижим поглядом.

Я починаю трястися від страху, не розумію, що відбувається. Б’юся потилицею об підголівник, коли фургон несподівано зривається з місця.

— Що відбувається? — знаходжу в собі сили для запитання. — Куди ви мене везете?

— Поговоримо, дівчинко, — бугай навпроти нахиляється до мене, я злякано втискаюся в спинку сидіння. — Не бійся, поводитимешся чемно — нічого з тобою не трапиться.

— Що вам потрібно? Ви робите помилку, мій чоловік…

— Знаємо ми, хто твій чоловік. Ми все про тебе дізналися, Еліно Алієва.

Я перебираю в голові всі варіанти, що цим чоловікам потрібно від мене. Навіщо вони мене викрали зі стоянки.

У першу секунду я нерозумно сподівалася, що вони просто переплутали мене з кимось. Або це такий поганий розіграш, який я комусь ніколи не пробачу!

Тепер ця надія розбивається. Я часто дихаю, намагаючись не піддаватися паніці. Це дуже складно. Але не можна, щоб мій страх вплинув на дитину.

Мене вкрали для викупу? Сподіваються, що Дамір заплатить пристойну суму за те, щоб мене не чіпали?

Ще кілька тижнів тому я сумнівалася б — чи стане чоловік мене взагалі шукати. Але тепер упевнена, що він зробить усе, щоб я повернулася додому ціла й неушкоджена.

А цих викрадачів з-під землі дістане.

Це допомагає прийти до тями. Рвано видихаю, обхоплюючи живіт руками. Сподіваюся, що скоро все закінчиться.

— Слухай уважно, — вимовляє чоловік, якого я визначаю як головного. — Ти стирчиш нам п’ятдесят штук.

— Я? Але чому?! — скрикую, геть розгубившись. Тепер викуп жертва платить? — П’ятдесят? Добре.

Я зараз готова навіть більше віддати, аби все закінчилося швидко. Це немаленькі гроші, але без них я теж проживу.

Зніму з картки, яку мені видав Дамір, а після все йому поясню. Я не перевіряла баланс, але впевнена, що має вистачити.

— Ти, може, не зрозуміла, дівчинко? Баксів, — уточнює чоловік, а я завмираю. — Зверху пеня ще нараховується. Скоро за суму боргу перевалить.

— Не може пеня бути більшою за борг, — пищу, згадуючи закони.

— Ти мені будеш розповідати, що може бути? Як я сказав, так і буде. Тож давай, готуй бабло.

— У мене… У мене немає стільки. Ні на картці, ні тим паче із собою.

— У чоловіка попроси. Багатенький Буратіно не відмовить дружині, так? Або дружина ти так собі? Ну так постарайся.

Я киваю, судомно лізу в сумку. Шкіра покривається мурашками від думки, що зі мною може бути. Адреналін стріляє в крові, струмом б’є по мізках. Не можу ні про що думати тверезо. З кожною секундою мене трясе все більше.

Я двічі мало не впускаю телефон, поки знімаю блокування. Пальці не потрапляють по екрану. Ледве відкриваю список контактів, як бугай вириває мобільник із рук.

— Дзвонити потім будеш, — заявляє, крутить у руках мій телефон. — Коли ми з тобою домовимося.

— Домовимося? Про що?

Мені недобре від того, як чоловік дивиться на мене. Нудити починає від його погляду. Немов під шкіру пробирається. І ця мерзенна посмішка змушує сильніше трястися.

Господи, чому я не послухала Даміра? Потрібно було дочекатися його охорону, не виходити нікуди одній. Невже мені так сильно потрібні були квіти, які тепер зі зламаними стеблами лежать біля ніг?

Обіцяю собі, що більше ніколи не буду сперечатися з Алієвим. Тільки з охороною і водієм, ні кроку в бік. Як же хочеться повернутися назад у минуле і змінити рішення!

Хоч мені обіцяли розмову, але чоловік мовчить. Тільки дивиться на мене. Зрідка поглядає на мій телефон, у цей час ми все далі й далі віддаляємося від клініки.

Я намагаюся максимально відсунутися від інших злочинців. Кручу головою, бажаючи вловити хоч щось за вікном. Куди ми їдемо? Але вікна затемнені зсередини, видно лише силуети.

По тому, як фургон набирає швидкість, я розумію, що ми виїжджаємо з центру. А може, взагалі за межі міста.

Що ж зі мною буде?

Напевно, вони мовчать, щоб сильніше мене налякати. Змусити панікувати від кожного руху. І в них це виходить. Хоч як би я намагалася, але все сильніше піддаюся істериці.

Серце прискорено стукає в грудях, холону від страшних картинок, які малює моя фантазія.

Я не уявляю, де взяти такі гроші. Сто тисяч! А найголовніше, не розумію, звідки взявся такий борг, чому на мене вішають міфічну позику.

Може, це небезпечне кримінальне угруповання? Викрадають дружин багатих людей і після вибивають гроші. Але це можна було з викупом влаштувати. Навіщо щось вигадувати про борг?

— Ти мені бабки принесеш, а я тебе не чіпатиму, — нарешті вимовляє чоловік, криво посміхається. — Якщо сама не захочеш.

— Не захочу, — шепочу, стискаючи ручки сумки.

— Якщо спробуєш зайвого бовкнути, то наступного разу наша поїздка закінчиться в лісі. Наздоганяєш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍