Анна Ліє Кейн - Контракт на нове життя, Анна Ліє Кейн

- Що сталося?! - Геррі зачепився лапкою за моє вухо. Він сховався за власним хвостом від вітру, і продовжував невпинно допитувати мене дорогою до гуртожитку: - Куди ти так швидко побігла? Що хотів від тебе демон? Він образив тебе? Чому ти мовчиш, Ель?

Вітер розтріпав волосся, капюшон був забутий через думки, що наповнили голову. Останні розділилися на дві кардинально різні групи.

Перші були про Йозефа. По дорозі від корпусу до гуртожитку я старанно оглядалася на всі боки, але більше чоловіка не бачила; стало здаватися, що він взагалі мені привидівся, адже з чого б йому просто стояти й витріщатися на мене через паркан, якщо він міг зайти та забрати мене будь-якої миті. Звичайно, я до останнього чіплялася б за магдоговір, але... я не була до кінця впевнена, що у чоловіка не вистачить впливу, щоб припинити його дію.

Інші думки на противагу попереднім здавалися теплими, вони змушували кусати губи й опускати погляд, і застилали перші думки наче полум'я топило кригу, але колір їх при цьому був сірий, як грозові хмари. Ніколи не думала, що сірий для мене асоціюватиметься із теплом. Слова Дорайна обпалили щось усередині, потішили й водночас налякали. Навіть собі я раніше не зізнавалася, що наявність нареченої у демона була мені на руку: я боялася почуттів, які ректор викликав у мене, побоювалася заводити нові стосунки, не хотіла довіряти малознайомому чоловікові.

- Геррі, ти нікого підозрілого під час гри не помітив? - спитала я не до ладу, коли ми зайшли до гуртожитку для вчителів. Надворі було похмуро, вечоріло, а в коридорах мого тимчасового житла ще не ввімкнулося освітлення. Запалювати світлячок було лінь і я повільно переставляла ноги майже наосліп.

- Кого я мав бачити й де? – серйозно уточнив компаньйон.

- За огорожею, - я пересмикнула плечима, дивлячись у підлогу. – Там були люди. Ти не відчув знайомий запах?

- Наче ні, - звірятко задумливо почухав передньою лапкою за вухом. - Хоча у дворі було так багато дітей, а ще цей сніг мішався. Ти маєш на увазі когось конкретного?

- Так, - закусивши губу, я намагалася придумати як би спитати у друга якомога м'якше, щоб не злякати його одразу. Думка про те, що Йозеф мені просто примарився здавалася все більш правдоподібною і бажаною. Може й не було за тим парканом нікого, а картинку чоловіка намалював мій втомлений мозок, що перенервував. Все ж я запитала: - Там була людина... у сірому плащі.

- Ага, була, - погодився Геррі, і я запнулася. Зупинилася, ледь не полетівши носом униз і здивовано подивилася на рівну підлогу. Компаньйон тим часом безтурботно продовжував: — Стояв там якийсь маніяк, вирячився на дітей. Коли демон за тобою кинувся, Жак пішов поговорити з тим мужиком, думав раптом якийсь збоченець, але той тип швидко пішов.

- Ти роздивився його обличчя? - Запитала, відчуваючи як по шкірі біжать мурашки, а в грудях розливається полегшення. Я обізналася! Мене вкотре налякав привид.

- Ні, якийсь не дуже примітний тип. Ти його так злякалася? Пф, на тобі ж цілий демонічний страж.

- Мені здалося, що він схожий… - замовкнувши на півслові, я зрозуміла, що не можу продовжити, не можу вимовити жахливе ім'я, що досі лякає мене. Втомлено прикрила очі, потерла скроні пальцями й зітхнула: — Гаразд, забудь.

Геррі торкнувся лапкою моєї щоки, погладив і співчутливо промовив:

- Я розумію, Ель, мені теж іноді здається, що він десь поруч, стежить за нами, але я хочу вірити у краще. Адже він не всесильний, для пошуків йому треба було б підключати зв'язки, а тоді поповзли б чутки, що від містера ат Фаторі втекла дружина. Я думаю, що такий розголос йому не потрібний. Та й кому може спасти на думку шукати нас у гіршій академії Ізаріди? Сьогодні я точно не бачив Йозефа і, сподіваюся, не побачу його більше ніколи.

Вдих вдався через силу, але я змусила себе розправити легені, потім плечі, підвела голову, розплющила очі й ледь не закричала від несподіванки. Навпроти мене в темряві коридору завмерла незрозуміла тінь.

- Міс Міон? - голосом Таїри заговорила постать. Тепер довелося змусити себе видихнути.

- Що ти тут робиш?

Світлячок прогнав темряву з тієї частини коридору, де я була. Старшекурсниця завмерла навпроти мене. З її куртки капав талий сніг, рожеве волосся обліпило обличчя. Я озирнулася, переконавшись, що ми вдвох і махнула дівчині рукою:

- Йдемо до мене в кімнату. Розкажеш, як ти проникла у приміщення, яке захищене заклинаннями від учнів.

Таїра посміхнулася і мовчки пішла за мною. Коли кімнату наповнив запах зеленого чаю з м'ятою, а Геррі притягнув цукерки, що залишилися у нас, я сіла навпроти несподіваної гості й попросила розповісти причину її візиту. Дівчина відвела очі, збираючись з думками, але незабаром зізналася:

- Я відчуваю, що ви з ректором готуєте щось… це як… не знаю, як сказати. Ви збираєтеся зробити щось, що переверне життя академії, - Таїра обернулася до мене, придивилася до очей і закусила губу. Моє обличчя не виражало нічого, я лише чекала, що скаже учениця відьми, і не розуміла, що її так налякало. Дівчина опустила голову, мотнула нею з боку в бік, наче зневірилася, і заговорила глухо: - Ви ж прийшли сюди не з власної волі. Ви обидва. Ви хочете дати цим дітям надію. Але потім… ви покинете Годамн. Повернетеся до свого гарного життя, а ми знову станемо просто проклятими. Ви обоє хочете скористатися академією.

Таїра замовкла, а я задумливо схилила голову. З цього боку на ситуацію я не дивилася. Моєю метою було втекти та сховатися від Йозефа, я й не думала про дітей. Дорайн хоче виграти парі, а Годамн для нього лише предмет суперечки.

- Прошу вас, - дівчина підвела очі, подивилася на мене з надією: - Не робіть цього.

Декілька хвилин ми сиділи в тиші. Таїра, мабуть, не знала, що ще сказати, а я розмірковувала над почутим. За всіма своїми переживаннями ми дійсно не брали до уваги тих, для кого Годамн не тимчасовий притулок, а неминуча реальність.

- Ти побачила щось ще? – обережно запитала я. Таїра кивнула, не збираючись приховувати, що все ще практикує відьомські ритуали, але лаяти її я не збиралася.