Олена Гуйда - Непокірний трофей, Олена Гуйда

Розділ 42

Адріана

- Рі, ти прекрасна! – видихнула Каталея, заправивши тугий локон, і сколола довгою срібною шпилькою високу зачіску.

Я дивилася на своє відображення і не вірила, що все це відбувається зі мною. Скільки разів я ось так готувалася до доленосних подій, але сьогодні... сьогодні я повинна буду взяти відповідальність за свою країну, за людей, які живуть в Елехорії. Сьогодні я стану королевою.

І мені досі не вірилося, що все позаду. Закінчилося, як страшний сон.

Бій закінчився так і не розпочавшись. Вчорашні хлопчаки та стародавні діди не стали піднімати зброю проти своєї принцеси, а найманці розбіглися, зрозумівши, що грошей їм не бачити. Воїни Орлея так і не оголили зброї. І не скажу, що хтось про це пошкодував. Та ніч отримала свої жертви.

Я важко зітхнула. На флагштоках все ще тріпотіли чорні стрічки. Знак жалоби за королем. І не сказати, що Елехорія сумувала за Тобіасом, скоріше це була данина традиціям і моє особисте бажання. Він знайде свій спочинок в усипальниці правлячої династії, але навряд чи скрижалі історії помилують його, вносячи в хроніки королівства.

А ось Етхельду Снігову відьму навряд чи хтось колись ще згадає. Алернці самі зайнялися її похороном. А ще... орлейська берегиня. Її поховали на стику води і землі, щоб вона ніколи не змогла повернутися зі світу мертвих. Це все, що я знала. Та й не хотіла знати. У нас тепер інше життя. А все що сталося - вже позаду.

Все позаду. Хоча... все тільки починається.

Каталея підійшла до вікна, відсмикувала прозору штору.

- Боги, біля стін палацу, здається, зібралися не тільки всі жителі столиці, а й усієї Елехорії, - захоплено зітхнула Каталея. – Ох, як би мені хотілося супроводжувати тебе, Рі. Але... проклята нудота...

Вона вкотре глибоко вдихнула і повільно видихнула, борючись з нападом нудоти.

- А що кажуть цілителі? – я обернулася, втупившись поглядом у подругу. – Це не страшно? Для тебе і дитини?

- Вони кажуть, що це тільки початок. І нудота незабаром зміниться печією. Мені залишається тільки сподіватися, що вони помиляються. Або запасатися зіллями і терпінням.

- У будь-якому разі, ти не покинеш палац, - припечатала я, але помітивши смуток на обличчі подруги, додала, - простежиш за підготовкою до бенкету. Це я можу довіряти лише тобі.

- Можеш бути впевнена – все буде в кращому вигляді, - вмить ожила Лея, щасливо всміхаючись

Ще раз перевела подих і кинула погляд у бік вікна. Торем зараз десь там. А що вони зараз відчуває? Так хотілося хоч на секунду зловити його погляд.

Нарешті я могла просто дивитися йому в очі, без страху побачити там відображення його останніх трьох ударів серця. Дійсно останніх. Зі смертю відьми зникла і її магія. І звір більше не туманив розум Рему. В ту криваву ніч боги забрали свій страшний дар. Може тому, що я зробила те, що було визначено ними, а може тому, що вирішили, що я не гідна...

У будь-якому випадку, я була рада цій втрати. Насолоджувалася кожною миттю, що ми проведемо разом.

- Ваша високість, - гукнув мене невисокий худорлявий священнослужитель в темно-синій рясі, зовсім сивий, з глибокими зморшками на блідому обличчі, але погляд його синіх добрих очей був по-батьківськи теплим. – Пора.

Пора! Навіть у день власного весілля я так не хвилювалася. І як виявилося, скільки б не налаштовувалася, все одно була не готова.

- Так, ваша святість! – я відвернулася від свого переляканого, блідого відображення. Треба взяти себе в руки і постати перед своїм народом королевою, а не переляканою дівчинкою!

Підхопила поділ смарагдового плаття і пішла за ним. По широких сходах королівського палацу, минула величезний парадний зал. Він пам'ятав ще перших королів, які прийшли колись з півдня з мечем, а побудували сильне багате королівство. Зараз, вони немов дивилися на мене з портретів, стежили за кожним моїм кроком. І я крок за кроком наближалася до тронного залу, наче збираючи всю силу стародавнього роду великих королів, сильних воїнів, мудрих правителів. І тільки біля портрета батька я сповільнила крок, і одними губами прошепотіла, ніби обіцяючи йому і собі: «Я впораюся!»

Сонячне м'яке світло заливало порожній майданчик біля входу в палац. Пахло квітами мигдалю, персиком. В повітрі відчувалася радість і надія. Надія на те, що все тепер буде інакше.

- Хай боги благословлять тебе, дитя. – накресливши на моєму лобі оберігальний знак, промовив святий отець.

І після вклав мені в руки дві наповнені вщерть дерев'яні миски – одну з рисом, другу з вином. Від палацу і до головного храму, я повинна буду пронести їх, не розплескавши вино і не просипавши рис. Цей шлях я повинна виконати одна і пішки. Щоб запам'ятати – я всього лише смертна, така, як і ті, хто зібрався тут, щоб вітати свою королеву. Такий стародавній звичай, що йде корінням в століття. Пролите вино означає, що в моє правління королівство потоне в крові, а просипаний рис – загине від голоду. Не хотілося навіть думати, як пройшов цей обряд Тобіас.

Крок. Ще... і ще...

Щасливі обличчя мешканців столиці, вигуки і побажання здоров'я. Білі пелюстки троянди, немов снігові пластівці, що сипалися з неба.

Всі ці люди. Відповідальність за їх життя і благополуччя тепер лягала на мої плечі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍