Кадзуо Ішіґуро - He відпускай мене

охолонули і змогли краще про все поговорити. Ми поводились дещо натягнуто, але все ж помирилися, і навіть торкнулись деяких практичних моментів щодо зміни опікунів. А тоді, коли ми сиділи поруч при тьмяному світлі на краю його ліжка, він сказав:

— Я більше не хочу, щоб ми сварились, Кет. Але я дуже давно хотів тебе запитати. Тебе не втомлює бути опікункою? Ми всі стали донорами так давно. А ти стільки років продовжуєш цим займатись. Тобі не хочеться іноді, Кет, щоб вони поквапились і надіслали тобі розпорядження?

Я стенула плечима.

— Я не проти. Хороші опікуни потрібні. А я хороша опікунка.

— Але хіба ж це аж так важливо? Добре, мати хорошого опікуна — приємно. Але хіба це насправді аж так важливо? Так чи інакші всі донори відбуватимуть виїмки, а потім вичерпаються.

— Звичайно, це важливо. Хороший опікун має великий вплив на те, яким є життя донора.

— Але ж усі ці твої метання. Твоє виснаження і самотність. Я спостерігав за тобою. Це тебе вичерпує. Кет, ти ж повинна іноді хотіти, щоб вони сказали тобі зупинитись. Не знаю, як ти з ними не переговориш і не запитаєш — чому так довго?

Я мовчала, а він продовжив:

— Я просто міркую, це все. Не сварімося більше.

Я схилила голову йому на плече і мовила:

— Ага, що ж. Може, це ще не так і довго потриває. Але тепер я повинна продовжувати. Навіть якщо тобі не хочеться, щоб я була поруч, мене потребують інші.

— Мабуть, ти права, Кет. Ти справді хороша опікунка. Така опікунка була б ідеальною для мене, якби це не була ти.

Він засміявся і обвив мене рукою, хоч ми сиділи поруч. Тоді знову заговорив:

— Я постійно думаю про річку з дуже швидкою течією. І про двох людей у воді, які намагаються триматись одне за одного, триматися з усіх сил, але врешті вони виснажуються. Течія надто сильна. Вони мусять одне одного відпустити, роз’єднатися. Так я думаю про нас. Як шкода, Кет, адже ми любили одне одного все життя. Але ж ми не можемо назавжди залишитися разом.

Коли він усе це сказав, я пригадала, як трималась за нього тієї ночі на полі на зворотному шляху з Літлгемптона, коли дув пронизливий вітер. Не знаю, чи він також про це думав, чи продовжував уявляти свої ріки і швидкі течії. Але ми довго сиділи так поруч на ліжку, замислившись. Врешті я йому сказала:

— Вибач, що я на тебе зірвалась. Я з ними поговорю. Постараюсь, щоб тобі дістався хтось хороший.

— Як шкода, Кет, — знову повторив він. І того ранку ми більше, здається, про це не розмовляли.

Пам’ятаю, протягом кількох наступних тижнів — останніх кількох тижнів перед тим, як з’явився новий опікун — панував несподіваний спокій. Можливо, ми з Томмі докладали особливих зусиль, щоб усе було добре, і час минав мало не безтурботно. Можна подумати, що нас огорнуло відчуття нереалістичності, але насправді в той час нічого дивного не відчувалося. Я була зайнята кількома іншими донорами в Північному Вельсі і через це не могла бувати в Кінґсфілді так часто, як мені б хотілося, але все ж приїздила тричі або чотири рази на тиждень. Ставало дедалі холодніше, але погода залишалась сухою і часто сонячною, тож ми проводили час у його кімнаті, іноді займались сексом, та частіше просто розмовляли або Томмі слухав, як я читаю. Раз чи двічі Томмі навіть приніс свій блокнот і калякав щось, шукаючи нових ідей для тварин, поки я читала йому з ліжка.

Одного дня я приїхала, і то виявився наш останній раз. Я прибула після першого свіжого грудневого дня. Піднялася до його кімнати, вже очікуючи зміни — не знаю, якої саме. Може, думала, що він якось прикрасив кімнату чи щось таке. Але, звісно, все виявилось таким, як раніше, і я зітхнула з полегшенням. Томмі теж не змінився, але коли ми почали розмовляти, стало складно вдавати, начебто це просто звичайний мій візит. До того ж ми так багато розмовляли впродовж минулих тижнів, що не мали більше якихось особливих тем, які вкрай слід було обговорити. До того ж ми не надто хотіли торкатися нових тем, оскільки обов’язково пошкодували б, що нам не вдалось би як слід їх завершити. Ось чому того дня в наших розмовах панувала пустка.

Лише раз, безцільно поблукавши його кімнатою, я запитала:

— Томмі, ти радий, що Рут вичерпалась, перш ніж довідалася про все, що ми з тобою врешті почали робити?

Він лежав на ліжку і, перш ніж відповісти, довго дивився в стелю.

— Цікаво, кілька днів тому я думав про те саме. Коли йдеться про такі речі, слід пам’ятати, що Рут від нас відрізнялась. Ми з тобою від самого початку, навіть коли ще були зовсім малі, завжди намагались усе вивідати. Пам’ятаєш наші таємні розмови, Кет? Але Рут таке не цікавило. Вона завжди хотіла просто вірити. Такою була Рут. Тому — так, я думаю, все сталося якнайкраще.

Тоді він додав:

— Звичайно, те, що ми довідались — про міс Емілі й інше — нічого не змінює щодо Рут. В кінці вона бажала нам добра. Щиро бажала нам добра.

Тоді мені не хотілось розпочинати велику суперечку щодо Рут, тому я просто погодилась. Але тепер, коли я маю стільки часу, щоб все це обдумати, я вже не надто впевнена у своїх почуттях. Якась частина мене бажала б поділитися з Рут відкриттями. Гаразд, можливо, це її засмутило б; можливо, до неї дійшло б, що та шкода, яку вона колись нам заподіяла, вже не може бути так просто залагодженою, як вона сподівалась. І, можливо, якщо вже говорити цілком щиро, якась крихітна частина мене жалкувала, що Рут не довідалась про все, перш ніж вичерпалась. Однак я думаю, річ тут у чомусь іншому, в чомусь набагато більшому, ніж мої мстивість і дріб’язковість. Тому що, як сказав Томмі, наприкінці вона бажала нам добра, і хоча того дня в машині Рут казала, що я ніколи її не пробачу, це зовсім не так. Тепер у мені немає до неї злості. Коли я стверджую, що хотіла б, аби вона довідалася геть усе, це тому, що мене засмучує усвідомлення того, що вона відійшла без того знання, яке відкрилося нам із Томмі. Таке враження, ніби між нами з одного боку і Рут із другого проведена лінія, і коли