Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

мене аж вуха заклало. Той, що виступав першим, звернувся до Великої Мами, вона вислухала й кивнула.

— Вони підуть за мною. Я відведу їх до кордону. Ти — залишайся тут. Коли Орда пройде, повертайся пішки. Тебе не чіпатимуть.

— Слухаюсь, о Велика Мамо! Я дякую тобі, о Велика Мамо! Україна буде вдячна тобі!

— Ти обіцяв зробити те, про що я попрошу. Відкрий кордон, щоб мої діти могли торгувати з Україною.

— Кордони відкриють, — пообіцяв я.

— Вірю тобі, — сказала Велика Мама. Крикнула водію: — Поїхали!

Я зістрибнув із машини, відбіг до багать, щоб мене не розтоптали вершники. Чорні вже повсідалися на коней. Машина з Великою Мамою рушила вперед, Орда за нею. Це тривало дуже довго. До самого ранку повз мене проходили нескінчені загони. Тисячі, десятки, сотні тисяч вояків, кожен при кількох конях. У мене не було сил стояти, багаття догоріло, але я боявся присісти чи лягти, щоб не бути розчавленим. Лише коли сонце піднялося досить високо, я побачив хвіст Орди. Але минула ще година, поки останні «чорні» не пройшли на схід. Там, за багато кілометрів, уже піднімалися клуби диму. Я впав на землю, трохи полежав, геть знесилений, але часу відпочивати не було. Підхопився й побіг степом, вибитим мільйонами копит. Біг і біг, аж поки не побачив попереду руїни. Залишки Застави. Вона була повністю знищена ракетами кремляді, але кілька баштпостів уціліло, і охорона спробувала дати бій. Але що могли зробити кілька десятків проти сотень тисяч? Я побачив тіла. Без скальпів і вух. Зібрав їх у рові біля одного з постів і якось зарив, щоб не залишати непохованими. Це були наші солдати, вони прийняли останній бій, і нехай у них не було іншого вибору, але вони заслужили людського поховання. Знайшов трохи дроту, скрутив хрест і поставив на могилі. Потім пішов до краю Великої Мами.

У сутінках видерся на пагорб, де Велика Мама минулої ночі залишила охорону. Там стояв позашляховик. Вартові сказали, що Велика Мама вже повернулася додому і наказала їм чекати. Вивезли до останнього блокпоста, передали хлопцям. Вони помітно зраділи.

— Господи, Владюшо, ми вже й не чекали! — крикнув Бухгалтер. Підхопив мене, бо я ледь не гепнувся, такий був виснажений.

— Уся прикордонна Росія у вогні. Брянськ, Курськ, Білгород! Кажуть, таких лісових і торф’яних пожеж іще не було! — доповів Георгій. — Це ви, пане Владюшо? Ви?

— Їдьмо в Київ, — наказав я. — Телефон є?

— Так, ми купили кілька десятків на Ярмарку, там вони дешеві. — Бухгалтер довів мене до мікроавтобуса, я впав на крісло, зателефонував Тетяні Павлівні.

— Це я.

— Пане Владюшо, вас…

— Слухай уважно. Прямо зараз потрібно відкрити кордон із Великою Мамою. Я не хочу нічого чути! Я пообіцяв зробити це і зроблю! Вона врятувала Україну! Відкривайте кордон! — Я вимкнув телефон.

— Там у Києві щось робиться… — тихо сказав Георгій. — Щось незрозуміле.

— Потім, — прошепотів я. — Не турбувати.

Забив ватою вуха, зав’язав очі рушником, бо ані берушів, ані пов’язки не було, і вмить заснув. Я знову виграв, але сил не було навіть на усмішку.

(Більше про Зону, ПСОГВ і «чорних» можна дізнатися в романі «Зона скальпів», повісті «Господар міста» та енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України». Про Велику Маму — в повісті «Улюблений син Великої Мами» та енциклопедії «Сто чудовиськ України»).

Розділ 13

Битва письменників

Поспав кілька годин. Цього було вкрай мало для відпочинку але я прокинувся не просто так, а з криком. Хлопці злякалися. Бухгалтер пригальмував.

— Що таке, Владюшо?

— Мені треба випити.

— Тобі треба поспати.

— Випити, інакше я здохну. Випити, швидше. Де ми?

— На трасі.

— До найближчого міста, там зупинися біля магазину.

— Пане Владюшо, вам не треба пити, на кордоні… — почав було Георгій.

— Пацани, не сперечайтеся зі мною. Бухгалтере, ти ж уже непогано знаєш мене. Якби я міг зараз обійтися без алкоголю, я б не пив.

— Портвейн? — спитав Бухгалтер. Ми рушили.

— Так. Пляшку.

Сам скрутився, бо в серці пекло. На щастя, містечко трапилося невдовзі. Бухгалтер зупинився біля нічного магазину. Пішов купити спиртне. Коли виходив, зачепили якісь місцеві п’яниці. Бухгалтер збив із ніг двох, інші схопили хто стільці, хто пляшки з-під пива. Мовчун вискочив і пересмикнув затвор пістолета-кулемета.

— Пацани, розійдіться, — сказав він. Стояв так, щоб зброю було видно у світлі фар. Подіяло, п’яниці розступилися, і Бухгалтер пройшов. Ми поїхали.

— Де ти взяв ту іграшку? — спитав я.

— Ми непогано скупилися на Ярмарку, — пояснив Бухгалтер. — Ось, тримай.

Він подав мені вже відкорковану пляшку, сир, ковбасу і хліб. Попросив Мовчуна сісти за кермо. Я зробив кілька перших жадібних ковтків. Мені були потрібні ліки. Випив, трохи полегшало. Зітхнув.

— Що за фігня, Владюшо? — тихо спитав Бухгалтер.

Мовчун за кермом слухав якесь радіо, Георгій у навушниках щось набирав на планшеті.

— Кохання. Нещасне. Чув про таке? — сказав я і знову ковтнув. Побачив подив у очах Бухгалтера. Аж трохи роздратувався. — Ти так дивишся на мене, наче я сказав, що в мене хвіст виріс!

— Нещасне кохання? — перепитав Бухгалтер.

— Так, блядь, нещасне!

— Але чому тебе накрило зараз?

— Бо побачив її.

— Хто вона?

Я не відповів.

— Владюшо, я не хочу лізти тобі в душу. Тим паче, що я — херовий психолог. Але інколи справді краще виговоритися, а не носити в собі.

— Допоможе тільки це. — Я струснув пляшкою і зробив іще ковток.

— Так а в чому проблема? Ти зараз супервідомий чувак, ти рятуєш Україну, ти — зірка. Піди до неї, поговори.

Я аж застогнав, так мені стало боляче, коли подумав про неї.

— Пий уже, тільки не стогни так! — підняв руки Бухгалтер. — Бо таке враження, що ти зараз помреш. А нам іще Україну рятувати. В Києві якась фігня коїться. Тебе справді збираються арештувати. Проблем і так вистачає, а тут іще це твоє кохання. Дуже невчасно.

— Тут немає вибору, — прохрипів я.

— Розумію, — кивнув Бухгалтер, замислився, потім подивився на мене. — Це що, Біла вбивця?

Я відвернувся, не хотів відповідати. Зробив ковток.

— Охеріти! Ну й примудрився ж ти! — Бухгалтер закрутив головою. — Це ти зараз закохався?

— Ні, вже давно. Я ж вивчав її. Один із розділів оновленої енциклопедії «Сто чудовиськ України» був про Білу вбивцю. Я досліджував її десь місяць. Знав подробиці всіх її відомих убивств, вивчив, як вона працює. Краще її не знав ніхто, навіть слідчі, які вели її справи. Я підібрався досить близько. А потім до мене прилетіла куля. Спочатку одна — уп’ялася в