Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

стіну біля правого вуха. Потім друга — біля лівого. Далі прийшов мейл із одним словом: «Відчепись». І ось тоді я зрозумів, що закохався. Я написав їй про свої почуття, пропонував послуги, переконував залишити небезпечну роботу. Але вона жодного разу не відповіла. Не впевнений навіть, що вона читала мої листи. Потім мене арештували. Її ж шукали і менти, і СБУ, і дехто з олігархів — вона багато кому залила сала за шкуру. Охорона одного з олігархів, яка шукала Білу вбивцю, випадково вийшла на мене. Вони думали, що я знаю, як її знайти. Якби і знав, я б не сказав їм ані слова, я б витримав усе. Але я не знав. Вирішив хитрувати: спрямував їх по брехливому сліду, де б вони ніколи нічого не знайшли, але вона б неодмінно їх помітила. Вона вирішила відреагувати різко, взяла й перестріляла групу захоплення. Мене відпустили, сподівалися, що вона прийде до мене, я був живцем. Але я одразу попередив її про небезпеку. Вона не прийшла, і згодом за мною припинили стежити. Я ще кілька разів їй писав, але не отримав жодної відповіді. Я найняв хлопця, який зламав їй пошту. Виявилося, що вона не прочитала жодного мого листа. Ось так!

Я зробив іще ковток. У голові паморочилося й легшало.

— Коли почалася ця штука з третім фронтом, я написав їй. Просив про допомогу. Брехав. Ну, тобто не брехав, її допомога була мені конче потрібна. А ще я дуже хотів побачити її. Насправді більше хотів зустрітися, ніж допомоги. Вона, як завжди, не відповіла. Я був упевнений, що вона не читала й цього листа, але потім мене оточили й хотіли вбити «сєкєля», а Біла вбивця втрутилася й поклала їх усіх. Вона стежила за мною, була десь поруч, а я, ідіот, не відчув! Тоді, після стрілянини, вона підійшла, і мені запаморочилося від її ніжного аромату. Після цього зрозумів, що зовсім не відпустило. Я думав, що вже навчився жити без неї, але де там! Не навчився. От після того мене й розібрало. Поки я працюю, поки налагоджую третій фронт, іще якось тримаюся, але в перервах стає зовсім погано. І тоді рятує тільки алкоголь.

— Слухай, раніше ти був маловизнаним ученим, а вона — найвідомішою вбивцею України. Але зараз ви герої приблизно однакового масштабу. Та ні — ти, Владюшо, більшого. Бо ти рятуєш Україну, а Біла вбивця лише тобі допомагає. Вона вже раз прийшла до тебе, прийде ще, можеш не сумніватися. Головне нам перемогти.

Я зробив ковток.

— Мене не потрібно втішати. Зараз доп’ю, посплю до Києва, а потім продовжимо нашу роботу. І все буде добре. Якщо пощастить. — Я криво посміхнувся. Ми помовчали. Залишилося кілька ковтків. Бухгалтер жував ковбасу.

— А ти щось знаєш про Білу вбивцю? — спитав він.

— Майже все.

— У неї хтось є? Останнім часом про неї було не чутно.

— Вона одружилася й народила дитину. Відійшла від справ, а потім її ледь не вбили разом із родиною. Довелося тікати й ховатися. Думаю, вона досі в небезпеці, попри мої спроби вивести її з-під удару.

— Це схоже на гординю, — несподівано сказав Бухгалтер.

— Що?

— Це не кохання, а гординя. Натуральна гординя.

— Що за фігня? — роздратувався я.

— Кохання — це вміння чути іншого. А ти не чуєш, Владюшо. Ти втупився, як баран у стіну, і б’єшся головою. Зрозумій — не буває нещасного кохання. Якщо кохання, то люди щасливі. А якщо не щасливі, то це не кохання. Просто відійди й пошукай іншу людину, але ти ж гордий, ти вперся, що буде так і ніяк інакше, що тобі потрібна Біла вбивця й ніхто інший. А що думає вона? Чому ти на це не звертаєш уваги?

Я недобре подивився на Бухгалтера.

— Ти мене, бля, вчити будеш?

— Коли я бачу, що люди творять херню, я завжди їм кажу про це, якщо вони мені близькі.

— Тобто ось так, усе просто. Якщо тебе не люблять, просто утрися і відійди?

— Знайди ту, хто любить. І не при, наче танк, не вимагай, щоб було саме так, як ти хочеш. Бо ти стаєш схожим на малу дитину, яка плаче, тупає ногами й вимагає чогось нездійсненного.

— Пішов ти!

— Владюшо, ти ж вивчив стільки чудовиськ! Вивчив, не здався. То якого біса ти служиш чудовиську власної гордині? Досліди його, зрозумій і переможи, як вчиняв з іншими.

— Дай мені спокій! — Я вихилив залишки портвейну й почав готуватися до сну. Не хотів думати про те, що сказав Бухгалтер, хотів якомога швидше зануритися в той чудовий світ, де я і Біла вбивця були разом. О, ми б були чудовою парочкою! Що б ми тільки не витворяли! Я уявляв її, згадував її легкий біг зі снайперкою в ярок, де був схований мотоцикл. Завжди, коли думав про неї, дуже збуджувався, бо це ж так звабливо — озброєна красуня, що несе смерть і приховує в собі життя. Тільки йолоп не відчув би всієї принадності небезпеки.

Прокинувся вже вранці. Ми стояли серед лісу. Бухгалтер дрімав, Георгій у навушниках щось дивився на планшеті, Мовчуна не було видно. Мене трохи нудило, але значно легше, ніж увечері. Я хотів тихенько вибратися з машини, але Бухгалтер усе одно прокинувся і схопився за автомат.

— Тихо, все спокійно. Де Мовчун?

— Чергує. Десь тут поблизу. Покликати?

— Не треба. Сходжу до вітру.

Побачив, що Бухгалтер хоче піти за мною.

— Та я сам, мені не потрібен охоронець, щоб сходити посцяти.

Він кивнув, я відійшов, прислухався. У лісі було тихо. Між деревами квітнув килим першоцвітів. Рай. Я глибоко дихав і м’яко ступав. Відійшов, коли почув голос Мовчуна. Здається, він тихо говорив по телефону. Я зробив ще кілька кроків, а потім щось тріснуло під ногою. Мовчун миттєво припинив розмову. А я не став таїтися, розстібнув ширінку й пустив неслабий пінявий струмінь. Крекнув від задоволення. Мовчун вийшов з кущів неподалік.

— Доброго ранку.

— Найдобрішого ранку! — кивнув я. — Люблю ходити до вітру на природі. В туалеті зовсім не те, а тут квіти квітнуть, пташки співають. Тільки в голові трошки гуде. Цитрамону немає?

— Ні. — закрутив головою Мовчун. — У Бухгалтера треба спитати.

— Що тут? — Я озирнувся навколо.

— Тихо. Все тихо.

Ми повернулися в мікроавтобус, я побачив, що Георгій уже задрімав. Постукав у вікно. Журналіст прокинувся, підхопився, вискочив.

— Пане Владюшо! Тут таке твориться! — закричав він.

— Слухай, у тебе очі червоні, наче у хворого кролика! Ти спав хоч трохи?

— Та яке там спати! Дивіться!