Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

повернення з декрету Синтію звільнили з театру. Що ж до мене, то мою радіостанцію перекупила велика медіагрупа, поповзли чутки про реструктуризацію, й, остерігаючись за свою роботу, я мусив погодитися на посаду, де залишалося небагато часу на радіомовлення, а більше було відповідальності й адміністративної праці, хоч платня була та сама. Наші будні стали справжнісінькими перегонами з часом: праця, родина, Синтія шукала роботу і не знала, що вдіяти з Дакотою, а я щовечора приходив вичавлений, мов цитрина. Шлюб наш зазнавав неабиякого випробування. Аж настало літо, і я запропонував пробути кілька днів у нашому маленькому пансіонаті в Орфеї, щоб трохи від усього того оговтатися. За тієї пори на нас ще діяв чар того маленького містечка.

Отак воно й тривало наступними роками. Хоч би що там коїлося в нью-йоркській метушні, хоч яких прикрощів завдавало нам повсякдення, Орфея все зціляла.

Синтія знайшла роботу в Нью-Джерсі, діставалася туди годину потягом. Три години збувала вона в громадському транспорті, а ще ж треба було розписати все за днями і годинами, відвести Дакоту в дитсадок, потім до школи, зробити закупи, відбути збори, встигати і на роботі, й удома, і вранці, й увечері, і кожнісінького божого дня. Ми вилузувалися зі шкіри, були такі дні, що бачилися тільки перед тим, як укластися в ліжко. Та всі ті прикрощі, непорозуміння, стреси і сварки ішли в небуття, коли ми, улягаючи щорічному оздоровчому циклу, приїздили до Орфеї. Те місто викликало в нас катарсис. І повітря там було чистіше, і небо блакитніше, і життя спокійніше. Діти у власників пансіонату були вже дорослі, тож вони любили Дакоту й охоче гляділи її, коли нам хотілося відвідати вистави, що йшли під час фестивалю.

Побувши там, ми поверталися до Нью-Йорка щасливі, добре відпочивши і заспокоївшись. Готові були жити далі.

*

 Я ніколи не був надто амбітним, тож сумніваюся, що міг би розбудувати кар’єру на роботі без Синтії й Дакоти. Та повертаючись щоразу з Орфеї, де нам було так добре, я хотів дати їм більше. Почав думати, що треба розстаратися на щось ліпше для відпочинку, ніж отой маленький пансіонат, хотів, щоб ми проводили більше часу в Гемптонсі, ніж тиждень за рік, щоб Синтія не гаяла три години на дорогу до роботи в громадському транспорті, аби лиш звести кінці з кінцями, щоб Дакота могла ходити до приватної школи і здобути якісну освіту і виховання. Задля них я почав працювати більше, наполегливіше, домагатися підвищення, більшої платні. Задля них покинув радіомовлення, щоб піти на відповідальніші посади, які не викликати в мене захвату, зате вище оплачувалися. Я почав підійматися щаблями кар’єри, використовуючи кожну слушну нагоду, приходив на роботу перший і йшов останній. За три роки від директора радіостанції виріс до відповідального за розвиток телевізійних програм усіх телеканалів медійної групи.

Зарплатня моя подвоювалася, потроювалася, а разом з нею поліпшувалася і якість нашого життя. Синтія покинула роботу і цілком перейнялася тоді ще маленькою Дакотою. Частину свого часу вона присвятила добровільній роботі в театрі. Наші вакації в Орфеї довшали: спершу вони тривали три тижні, потім місяць, потім усе літо, та й відпочивали ми в більшому і розкішнішому будинку, зі служницею, яка спершу приходила раз на тиждень, потім двічі, потім щодня; вона давала лад у хаті, стелила ліжка, готувала нам їсти і прибирала за нами те, що ми порозкидали.

То було хороше життя. Щоправда, воно трохи відрізнялося від того, про яке я мріяв: коли ми відпочивали тиждень у маленькому пансіонаті, я й не думав про те, що коїться на роботі. Та через нові обов’язки мав змогу лише декілька днів підряд побути в Орфеї: якщо Синтія з Дакотою, нічим на світі не переймаючись, могли по два місяці ніжитися на сонечку коло басейну, то я мусив регулярно їздити до Нью-Йорка, щоб керувати поточними справами і працювати з паперами. Синтія шкодувала, що я не можу залишатися на довше, та, зрештою, і так усе ішло добре, то чого тут скаржитися?

Моє кар’єрне зростання тривало й далі. Хтозна, може, і попри мої зусилля. Платня, яку я й так вважав величезною, підвищувалася, а разом із нею зростало й навантаження. Медійні групи купували одна одну й об’єднувалися, аж утворили нарешті могутній концерн. Я отримав великий кабінет у скляному хмарочосі, діставши нагоду вимірювати кар’єрний поступ за переїздами до більших і вище розташованих кабінетів. Відшкодування за працю зростало пропорційно до поверхів, на які мені доводилося перебиратися. Прибутки множилися в сотні разів. З директора маленької радіостанції за десять років я став генеральним директором «14-го каналу», найрентабельнішого і найпопулярнішого телеканалу в США, яким я керував із п’ятдесят третього, останнього поверху скляного хмарочоса, отримуючи платню, що разом із бонусами становила дев’ять мільйонів доларів за рік, тобто сімсот п’ятдесят тисяч доларів за місяць. Я заробляв більше грошей, ніж міг потратити.

Усе, що я міг дати Синтії з Дакотою, я вже їм дав. Розкішне вбрання, спортивні автомобілі, чудове помешкання, приватну школу, вакації їхньої мрії. Коли від нью-йоркської зими обличчя наші набирали сірого кольору, ми вирушали приватним літаком провести цілющий тиждень на острові Сен-Бартс. А в Орфеї я за шалені гроші збудував на березі океану розкішний дім, назву якого викарбував над вхідною брамою: «САД ІДЕНІВ».

Усе стало таке просте, таке легке. І таке надзвичайне. Та тут ішлося не лише про гроші: саме собою розумілося, що я повинен іще дужче віддаватися роботі. Що більше я хотів дати двом моїм улюбленим жінкам, то більше повинен був віддавати телеканалові свого часу, снаги й уваги.

І літню пору, і всі вихідні теплої пори Синтія з Дакотою збували в Гемптонсі. Я відвідував їх так часто, як тільки міг. Навіть улаштував там кабінет, з якого міг керувати поточними справами і проводити відеоконференції.

Та що легшим видавалося наше життя, то складнішим воно ставало. Синтія хотіла, щоб я більше вділяв уваги подружнім обов’язкам і родині, щоб не так сильно переймався роботою, але без роботи не було б і дому. То була змія, що сама себе кусала за хвоста. Наші вакації сповнювалися докорами і сварками. «Нащо ти їдеш сюди, якщо замикаєшся в кабінеті? Ми ж тут хочемо разом побути чи як? Ох, Джеррі, ти наче тут, але наче й не з нами». Отаке я чув на пляжі, таке чув і в ресторані. Часом гуляв я пішки й зупинявся біля того маленького пансіонату, вже зачиненого після смерті його власників. Дивився на той