Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

***
 
Ігнат і справді чекає мене. Я помічаю його автомобіль через вікно, коли в квартиру приїжджають вантажники. І, о несподіванка! Ігнат входить в мою студію разом з ними. Ось так безцеремонно, без стуку. Мої роботи його абсолютно не цікавлять. Він просто стоїть в кутку, притулившись до стіни плечем, і спостерігає за всім, дратуючи мене своєю присутністю.
 
Назад ми їдемо в напруженій дзвінкій тиші. Він не намагається зі мною фліртувати, нічого не питає, не цікавиться. Просто веде машину. Дивний до божевілля чоловік.
 
Я практично вискакую з салону його автомобіля. Він ще не встиг заглушити двигун, а я вже на вулиці. Мчу до під'їзду, сподіваючись що у Ігната виявляться свої справи і він зникне.
 
Але, ні. Він тінню слідує за мною.
 
- Слухай, тобі що, немає чим зайнятися, окрім як няньчитися зі мною? - питаю його наступного дня, коли він ув'язався за мною в будівельний гіпермаркет.
 
Я все ж скористалася пропозицією Давида: взяла зі столу гроші і вирушила вибирати нові шпалери.

- Мені нудно і у тебе компанія буде, - знизує плечима Ігнат.
 
Я пирхаю у відповідь. Сьогодні ж поїду до батька. І  залишуся там, поки не повернеться Давид.
 
Так і роблю. Відразу після того як вибираю шпалери молочного кольору в нашу спальню і відводжу їх в квартиру, збираю рюкзак з речами і, повідомивши Ігнату що мені терміново знадобилося поїхати, тікаю до тата.
 
Можливо це було негарно з мого боку, і зовсім негостинно, але залишатися з ним в одній квартирі більше не можу. Він до нестями дивний. Лякає мене до чортиків.
 
Давиду пишу коротке повідомлення. Перепрошую за те що не зможу як слід прийняти його друга, брешу що нікому за малими доглянути поки тато у відрядженні, а Юля полетіла на шопінг в Мілан. І шалено радію, коли через кілька днів мій телефон нарешті оживає, а на екрані висвічується «Давид Котик».
 
- Алло, - томно шепочу в трубку. За вікном вже стемніло, а я збиралася лягати спати.
 
- Я вже в місті. Залишишся у рідних або забрати тебе? - запитує він.
 
- Звичайно забрати, - радісно скрикую я. - Я так сумувала. Хочу скоріше побачитися. Ой, а я навіть нічого не приготувала, - винувато кажу.
 
- Придумаємо щось. Я буду через хвилин сорок. Машина з тобою? Тому що я прямо з вокзалу на таксі поїду.
 
- Так, я на машині. І вже збираюся. Чекаю тебе.
 
Ми прощаємося і я зістрибує з ліжка, метушливо ношуся про кімнату, збираючись. А потім збігаю вниз по сходах, гукаючи нашу домробітницю.
 
- Щось трапилося? - з'являється вона в вітальні.
 
- Можете, будь ласка, зібрати мені з собою вечерю? Там же залишилося щось? Курка, стейки, картопля запечена? Салатик? - дивлюся на неї з надією.
 
Давид швидше за все голодний після дороги і я, як найкраща дружина, повинна подбати про все.
 
- Звичайно, Лерочка . З обіду ще залишився лосось, можу і його поставити.
 
- Відмінно! Спасибі! Ви тоді все збирайте, а я зараз переодягнуся і спущуся в кухню, - радісно посміхаюся я, не в силах утримати емоцій.
 
Без Давида так сумно було. І зовсім скоро ми знову будемо разом.
 
- У нас хтось голодує? І куди це ти вночі зібралася? - чується за спиною строгий голос тата.
 
Я обертаюся.
 
- Давид з відрядження приїхав. Забере мене зараз. Ти вибач, тато, але наш спільний сніданок доведеться скасувати.

Батько посміхається і хитає головою.
 
- Молодь. Іди вже, збирайся, а то трясешься як чихуахуа наших сусідів.
 
- Біжу, тато! - радісно викрикую я, обіймаю його, що абсолютно не властиво в звичайних ситуаціях і, зніяковівши, піднімаюся вгору по сходах.
 
Час тягнеться шалено довго. Я вже з рюкзаком і пакетом з їжею стою біля вікна, в очікуванні чоловіка.
 
Нарешті біля воріт мигнули фари. Я зробила кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїти себе, подумки перерахувала все що взяла з собою, схопила ключі від свого позашляховика і вийшла з дому.
 
Серце в грудях б'ється швидко-швидко. Я помічаю фігуру Давида. Він киває хлопцям з охорони, йде по доріжці до будинку. Угамувати тремтіння не вдається. Навіть дихати стає важко, побачивши коханого.
 
На моєму обличчі повз волі розтягується посмішка.
 
- Привіт, - видихаю я, коли ми зупиняємося один навпроти одного. І всю сміливість немов рукою зняло. Червонію, ніби не чоловіка свого зустріла, а  незнайомого хлопця, що сподобався.
 
- Привіт, Лер. Нічого не забула? Давай візьму, - перехоплює з моїх рук рюкзак.
 
Давид у військовій формі. Я так люблю його бачити в ній. Він такий мужній і ... сексуальний. Я вже уявляю як буду розстібати пряжку його ременя, як стягну з нього одяг.
 
Я роблю крок вперед, стаю навшпиньки і тягнуся до його губ. Легкий дотик і у мене метелики в животі тремтять. Поцілунок короткий, обриває його Давид.
 
- Поїхали, а то твій батько за нами з другого поверху спостерігає, - підштовхує мене до позашляховика біля гаража.
 
Додому повертаємося перемовляючись про всякі дрібниці. І кіт Давида, і мій в переносках на задньому сидінні. Покинути їх я не змогла, довірити Ігнату теж.
 
Тільки зараз згадую про те, що товариш Давида має бути ще в квартирі. І настрій одразу псується. Я ж мріяла побути удвох.
 
- Щось їжею тут пахне, - принюхується Давид, перериваючи мої думки.
 
- А, так, це твоя вечеря . Попросила домробітницю зібрати з собою. Ти ж голодний? - повертаюся до нього, влаштовуючись зручніше.
 
- Шалено, - мружиться Давид і я мені чомусь здається, що мова йшла зовсім про інший вид голоду.

Я кладу руку на його долоню. Погладжую його.
 
- З вогнем граєш, сонечко, - оголює ряд рівних зубів в хижій усмішці.
 
- А я не проти обпектися, - кажу грайливо.
 
Давид різко видихає, стискає кермо пальцями міцніше. Я ж кладу руку на його стегно.
 
- Хочу тебе, - без найменшого сорому вимовляю я.