Димитр Ангелів - Сміливий чунг

не могла уявити собі, як триматиме свого маленького чунга, як буде його годувати, пестити й голубити. Не уявляла вона також, яким він буде, отой маленький чунг, але відчувала, вгадувала, якою щасливою буде вона сама, як любитиме його, і з нетерпінням чекала своєї першої дитини.

Але передчуття щасливого материнства обмануло Молоду пому, бо ледве вона народила і навіть ще не встигла облизати свого маленького чунга, як він тихенько заскімлив раз, другий, а потім затих і вже не ворухнув ні ручкою, ні ніжкою. Молода пома зрозуміла, що дитина вмерла. Притуливши її до грудей, пома почала розпачливо вищати й вити. Вона вищала й вила два дні й дві ночі, а коли труп почав розкладатися, чунги взяли його від неї, однесли за печеру й прикидали там хмизом і камінням. Але Молода пома ще довго вищала й плакала, хоча Голобедрий ні на крок не відходив від неї. Бачачи її горе, він хотів їй допомогти, але розумів, що не може, і тільки співчутливо хокав: «Хок? Хок?» Однак Молода пома навіть не помічала його. Не помічала вона й того, що з грудей у неї капає молоко — таким невимовним було її материнське горе.

Ще день і ніч ревла й скімлила Молода пома за своїм дитям і не давала спокійно спати всім іншим чунгам. А на світанку вона завила й від болю в грудях. Молоко, яким вона мала годувати маленького чунга, розпирало їй груди, доводило її до божевілля. Вона доповзла до скелі, з якої стікала вода, підвелась і притулилась до неї палаючими грудьми. Прохолода дещо полегшила біль, пома відчула себе трохи краще і на якусь мить перестала стогнати.

В печеру впали перші промені синюватого світла й розбудили чунгів. Народжувався новий весняний день.

Раптом слабенький, тремтячий писк якоїсь тварини примусив чунгів стрепенутися й зірватись на ноги. Схопивши хто камінь, хто ломаку, всі повибігали з печери. Молода пома теж кинулася за ними. Так безпорадно скавчати не міг великий і сильний хижак — у цьому чунги були переконані. Але яка ж інша тварина зважилась підійти до печери, та ще й удень? Адже чунгів тепер боялися всі тварини!.. І тікали, ледве їх зачують. Може, це знову той старий чунг, який лякав їх ночами, скімлячи над щілиною в скелі?

Але ні. Це був лише великий рудий ла-ї. Він лежав біля входу до печери. З його шиї текла кров, а під головою була велика кривава калюжа. На одному його плечі зовсім була зідрана шкіра і червоніло оголене м’ясо. Боки у нього теж були покусані й закривавлені, а живіт страшенно роздутий.

Чунги одразу ж перестали загрозливо ричати, опустили ломаки та камені й здивовано захлипали. Оточивши тварину, почали спантеличено її розглядати. Ла-ї, певно, боровся з іводом або з якимось іншим хижаком, боровся відчайдушно і був смертельно поранений. Але як і чому він потрапив до їх печери? Мабуть, вийшов переможцем з цієї боротьби, переміг ціною власного життя і, напруживши останні сили, доповз сюди?

Серця чунгів зм’якшали, хоч ла-ї так само були хижаками, та ще й дуже небезпечними, коли збиралися великими зграями. І нікому з чунгів не спало на думку добити і з’їсти цього ла-ї. Усі мовчки дивилися, як він конав.

А ла-ї справді вмирав. Він не ворушив ні головою, ні лапами. Дихав важко, уривчасто, час від часу розкриваючи пащу, наче йому бракувало повітря. Дивився каламутними очима і, мабуть, уже добре не бачив, що над ним схилилися страшні чунги.

Раптом Молода пома голосно схлипнула, розштовхала чунгів, швидко нахилилася над ла-ї і схопила його за передню лапу. Ця лапа ла-ї була перекушена, і по ній пома впізнала, що то був «їхній» колишній ла-ї. Незважаючи на свій біль і горе, вона радісно захлипала, схопила голову ла-ї, підняла її трохи й заглянула в помутнілі очі. Ла-ї непорушно дивився на неї; повіки його злегка тремтіли. Чи впізнає він її? До неї та до маленьких чунгів він у свій час звик більше, ніж до всіх інших…

І ось… Він легенько ворухнув кінчиком чорного носа, ніби обнюхував її, кліпнув очима раз, другий, потім ворухнув хвостом і вдарив ним по землі. Ні, сумніву не було: він пам’ятав чунгів, які врятували його колись від страшного івода, пам’ятав спін колишній притулок і, мабуть, зараз, після кривавого поєдинку з хижаком, свідомо доповз до їх печери, щоб знову знайти у них захист.

— Ух-кха-кха! Ух-кха-кха! — здивовано закричали чунги, впізнавши по скаліченій лапі «свого» ла-ї, й посхилялись над ним ще нижче, ще з більшим співчуттям.

Ла-ї наче зрозумів їхнє співчуття, ворухнув вухами й тихо заскавчав.

— Ух-кха-кха! Ух-кха-кха! — знову радісно закричали чунги, зрозумівши, що й ла-ї впізнав їх і зрадів так само, як і вони.

Ла-ї знову вдарив хвостом по землі і спробував підвести голову. Але раптом роззявив пащу й почав дихати важко й уривчасто. І чунги побачили таке, чого їм не доводилося бачити зроду: ла-ї у них на очах народив маленьких; їх було стільки, скільки чунг мав пальців на одній руці.

Крихітні ла-ї пищали, копошилися під животом матері й тицялися в нього маленькими мордочками.

Ла-ї поволі підвів голову й глянув на них. Потім враз відкинувся назад, витягся і вже не ворухнув ні лапами, ні вухом, ні хвостом. Лежав нерухомо, трохи вискалившись, і всі чунги зрозуміли, що він помер.

Бідолашний ла-ї ніби тільки й чекав, щоб народити, погодувати своїх малят і вмерти. Малесенькі ла-ї ссали ще тепле молоко своєї вже мертвої матері і ворушили вушками. Але потім почали відриватися від неї і тихенько заскавчали: материне молоко захололо й перестало текти.

Поми тривожно забурмотіли й захлипали: мати вмерла й залишила своїх малесеньких дітей зовсім безпомічними! І хоч ла-ї був тільки твариною, кожна з них відчувала до неї співчуття як мати до матері, а до крихітних, ще сліпеньких ла-ї — жалість як до своїх дітей. Молода пома, яка втратила свого маленького чунга, не встигши навіть натішитися ним, була зворушена материнським почуттям до