Димитр Ангелів - Сміливий чунг

сліз. Дивлячись на маленьких ла-ї, вона відчувала, як її заполонило те почуття, як щось вабить її до них, до тих дітей, що зостались без матері. Невдоволений материнський інстинкт, уся кров, молоко, що розпирало груди, тягли Молоду пому до бідолашних, осиротілих звіряток, і вона не могла не послухати того первісного поклику життя. Пома присіла біля мертвого ла-ї, простягла руку до його двох малят, обережно підняла й з несподіваною ніжністю притулила їх мордочки до сосків своїх грудей. Сліпенькі ла-ї одразу ж почали ссати, махаючи хвостиками. І Молода пома відчула, як їй легшає і як велика туга за померлим маленьким чунгом тане, тане… Вона відчула, як щось тепле й приємне, щасливе й радісне, сповнює їй душу, немов ці двоє маленьких ла-ї стали її дітьми…

Радісно муркочучи й ніжно притискаючи до грудей маленьких ла-ї, щоб їм зручніше було ссати, вона встала й пішла в печеру, і Голобедрий, вирячивши від здивування очі, пішов за нею.

— Хок? Хок? — вражено хокав він, ніби запитував: «Що це? Що це?»

Чунги довго стояли біля померлого ла-ї та трьох малят, що скавчали й тицялися мордочками в живіт матері. Потім, зголоднівши, рушили до лісу, а коли біле світило вже схилилось над обрієм і вони вернулися до печери, троє маленьких ла-ї були мертвими. Двоє з них притулилися до морди своєї матері, а третій скрутився у неї під шиєю.

Ніхто з чунгів не захотів їх їсти. Близнята погралися ними, а потім, згадавши, як дорослі відносять померлих за печеру й присипають їх хмизом, віднесли туди ла-ї й так само прикидали їх листям та гілками.

І ВЕЛИКА ГРУПА РУШИЛА ВПЕРЕД

Знову ліс потонув у буйній зелені, і знову дерева зарясніли великими й малими плодами. Але плоди були ще дуже кислі й терпкі, тому чунги живилися тільки корінням та м’ясом забитих тварин. Колишня пожадливість до молоденьких пагінців у них минула, бо пагінці не заспокоювали їхнього голоду, скільки б вони їх не з’їли.

У лісі зовсім потепліло, і чунги вже могли ночувати під голим небом. Та, звикши до своїх печер, вони щовечора повертались до них ще до того, як заходило біле світило, а потім ще довго, аж поки зовсім не стемніє, сиділи біля входу. Одні ськались, інші чухалися, а малюки тимчасом гралися, сварились та верещали. Інколи за якусь дрібницю й між дорослими виникали сварки. Тоді вони здіймали такий галас, що його чути було ще здалеку, і тому інші тварини легко вгадували, що всі печери заселені.

Траплялося, що з нірки виповзав чорний твердокрилий бром-бром; тоді малі чунги швидко оточували його і довго бавились ним. Якщо у бром-бром були великі клешні і він щипав ними, близнята брали прутики і перевертали його на спину. Бром-бром крутився й ворушив лапками, наче ловив повітря, а вони весело схлипували. Врешті хтось із них хапав його й з’їдав.

Двоє маленьких ла-ї, яких Молода пома годувала своїм молоком, підросли й почали гратися. Дорослі чунги тішились, дивлячись, як вони борюкаються й кусають одне одного. А ла-ї, мабуть, добре розуміли, що це гра, бо як би вони не кусали одне одного, як би не гарчали, — ні в кого з них не текла кров, ніхто не скавчав від болю: обидва тільки вдоволено крутили хвостиками.

Обидва ла-ї були рудими, як і їх мати, вушка їхні стирчали, а мордочки були гострі. Молода пома бачила й добре розуміла, що це зовсім не маленькі чунги, а просто ла-ї, проте любила їх, наче своїх дітей. Так само й ла-ї, зголоднівши, завжди бігли тільки до неї і починали жалібно скавчати. Вони впізнавали її.

Маленькі чунги-близнята, які вже значно підросли, теж любили гратися з ними, як гралися з їхньою матір’ю, коли вона була ось таким маленьким ла-ї. Вони давали їм кусати себе за пальці, і маленькі ла-ї кусали, але малим чунгам було зовсім не боляче.

Ніхто з чунгів не дивувався, що з ними живуть інші тварини, та й ла-ї не боялися їх — так вони звикли одні до одних. І не тільки нікому з чунгів не спадало на думку з’їсти ла-ї, як будь-яку іншу тварину, а навіть при зустрічі з небезпечними хижаками дорослі чунги та бездітні поми відштовхували Молоду пому назад, до пом з маленькими чунгами, і ладні були захищати ла-ї, як своїх дітей.

Одного разу група Сміливого повернулася до печери раніше, ніж звичайно. Для чунгів той день був нещасливим, бо при зустрічі з грау загинув Одноокий. Грау напав на групу несподівано і, перш ніж чунги опам’яталися, щоб дати йому відсіч, хижак загриз Одноокого. Грау накинувся на Одноокого саме з того боку, з якого той не мав ока, отже, не міг побачити хижака і вдарити його ломакою; тому Одноокий загинув.

Повернувшись до печери, чунги повилазили на скелю й посідали на осонні. Зі скелі видно було дуже далеко, і в тій безмежній далечині ген на заході губився ліс. Біле світило вже заходило, і весь небосхил запалав оранжево-червоними відблисками.

Потім усе стало оранжево-червоним: і біле світило, і кошлаті хмари, що пливли по небу, і далекі темні гори. Здавалося, що спалахнуло саме небо і тепер горить, охоплене страшною пожежею. Невдовзі оранжево-червона заграва залила і дерева, і скелі, і самих чунгів. Чунги, які ніколи ще не бачили чогось подібного, почали злякано ревти, підстрибувати й плескати в долоні: їм здавалося, що згорить небо, згорить ліс, згорить біле світило, і все оповиє вічна темрява…

І справді, біле світило почало неначе гаснути, а до нього повільно підповзала якась велика купчаста хмара, і чим меншою ставала між ними віддаль, тим дивовижнішої набувала вона форми. З ясно-оранжевої хмара стала рудувато-червоною, потім її перетяли темні смуги, а спереду в неї з’явилася немов голова якоїсь тварини. Ззаду виріс хвіст, потім виросли передні й задні лапи, а на голові з’явились настовбурчені вуха. Ця дивовижна тварина