Димитр Ангелів - Сміливий чунг

при ударі об інший камінь від кременю відколовся невеличкий шматочок. Від цього край кременю став ще гострішим, таким гострим, що різав уже й корені.

Помітивши це, Голобедрий здивовано вирячив на камінь очі. Потім помацав кінчиком пальців його гострий «край, підняв перерізаний корінь і знову помацав кремінь.

У його свідомості мимоволі пов’язалися і колишній поріз, на який він тоді не звернув уваги, і смерть грі, і те, як він посік на дрібні шматочки івода, і, нарешті, щойно перерізаний корінь. Лише тепер він зрозумів, як багато можна зробити каменем, у якого дуже гострі краї…

Вражений цією догадкою, Голобедрий мерщій кинувся до печери. Вбіг засапаний і почав показувати чунгам кремінь. Він вирячував очі, підскакував, махав каменем, ніби розсікав ним тварину або підтинав корінь, і весь час бубонів:

— Акх-ба-ба-бу-ку-у! Акх-ба-ба-бу-ку-у!

Це було вперше, що чунг намагався пояснити свою думку осмисленими і певними рухами. Це було вперше, що він хотів висловитися за допомогою певних звукосполучень. І вперше Голобедрий, переконавшись, що інші чунги його зрозуміли, промовив:

— Хок? Хок?

Цими звукосполученнями він ніби запитував: «Ви мене розумієте?» Але чунги дуже невиразно уявляли собі, що він хоче їм сказати. Голобедрий щось зробив каменем. Але що саме він зробив, і що сталося? Невиразні проблиски в їхній свідомості ще не могли осяяти цього запитання.

І все-таки Голобедрий своїми дивними рухами, виразом обличчя й незрозумілим белькотінням викликав у них зацікавленість. І коли він, підстрибуючи й вдаючи, ніби щось ріже каменем, знову побіг до куща, всі кинулися слідом за ним: кожному хотілося побачити оте «диво».

Голобедрий привів їх до куща, присів коло нього й почав підтинати каменем підкопане коріння.

— Хок? Хок? — повторював він щоразу, підтявши черговий корінь та звертаючись до чунгів, ніби запитував їх: «Бачите? Бачите?»

Сміливий зосереджено й мовчки дивився на те, що робив Голобедрий. Брови його все дужче й дужче піднімалися, виражаючи болісне напруження думки. І коли вони вже майже торкнулися його волосся і низький лоб наче зовсім зник, він раптом труснув головою. Потім, ступивши крок уперед, простяг руку до кременю, взяв його і довго розглядав та обмацував пальцями. Після того присів до Голобедрого й сам почав підтинати ним корінь.

Один за одним чунги теж почали пробувати. І на цій своїй першій свідомій дії вони переконалися, що камінь Голобедрого справді може різати і що відтепер вони вже не будуть обдирати собі долоні й пальці, висмикуючи та обриваючи корені, і не перегризатимуть їх, як тварини, зубами.

За якийсь час з лісу долинуло ритмічне й співуче: «Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!» Жодна тварина не могла вимовляти подібних звуків, та ще й так ритмічно, і всі одразу зрозуміли, що це йдуть чунги, що вони йдуть в ногу й приспівують собі. І справді, хакхання чулося все ближче й ставало дедалі виразнішим, і скоро з кущів вийшли чунги, які ходили в ліс. Тепер вони поверталися й гуртом несли якогось великого волохатого звіра, весело підспівуючи: «Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!»

Ця група вбила великого мо-ка. Вони з’їли, скільки змогли, потім згадали, як переносили Молоду пому, і вирішили так само зробити й з мо-ка. Залишити його на ніч у лісі не можна було, бо до ранку хижаки з’їли б його. І тепер вони йшли й раділи, раділи не тільки тому, що їстимуть його і завтра, і в наступні дні, а й тому, що здогадалися перенести звіра в печеру.

Коли мо-ка внесли й поклали серед печери, Голобедрий почав різати його гострим кременем. Бачачи таке диво, чунги, що повернулися з лісу, почали схлипувати від задоволення, а потім і самі спробували різати своїми каменями. Але їхні камені не могли різати так, як кремінь Голобедрого, тому багато хто повикидав їх і пішов шукати гостріших.

Молода пома пролежала в печері досить довго. Вдень чунги по двоє залишались біля неї, щоб захистити її, якщо в печеру знову залізе якийсь хижак. Увесь цей час дерева в лісі стояли голі, і лише зрідка небо вкривало їх білим. Спочатку чунги сердились на це біле, бо від нього у них дуже мерзли ступні. Потім вони звикли й не відчували такого холоду, хоча й обурювалися щоразу, коли бачили вранці на землі білий покрив.

Та ось почалися дощі. Повіяв теплий вітер, хмари підбилися вгору, розступилися й відкрили ясну синяву неба. Біле світило стало припікати, з пригріву здіймалися тоненькі струминки пари, і не встигли чунги отямитись та зрозуміти, що діється, як на горішніх пагінцях дерев і на кущах набубнявіли бруньки. Разом з тим серед сухої трави з явилися молоді, соковито-зелені ростки, а одного ранку задзвеніла й пісня чу-ру-ліка.

Усі чунги повиходили з печер і почали жадібно вдихати ніжний, ледь уловимий запах молодої зелені, підставляти обличчя під теплий, тихий подув з півдня.

Чунги жадібно накинулись на бруньки. Але не встигли вони наїстися досхочу, як ліс почав зеленіти. Ніжне ясно-зелене листячко вкрило голі віти — спочатку найвищі і найтонші, потім найнижчі й найтовщі. Кущі і галявини зарясніли квітами, навколо стовбурів дерев почали обвиватися тоненькі стебла.

Чунги раділи й дивувалися на ту переміну в лісі. Кров бадьоро розлилась у їхніх жилах, груди жадібно вдихали прохолоду і свіжість. Присівши на осонні біля печери, Молода пома озиралася на всі боки, і в очах у неї світилася тиха радість. Вона вже зовсім одужала, ходила рівно, не кульгаючи, і нога в неї більше не боліла.

Гарною Молода пома залишилась і після довгого лежання, гарнішою за інших пом у всій великій групі, бо мала значно менше шерсті на тілі. Скоро у неї мав народитись маленький чунг. Молода пома не знала, як у свій час не знала ні Стара, ні Брунатна, коли народить, але передчувала, що це станеться дуже скоро, й раділа з того. Цією радістю сповнювалася вся її істота — ніжною радістю, зовсім не схожою на радість чунга, коли він убивав якогось звіра. Вона