Андраш Беркеші - Агент №13

— Ні, — відказав той і ліниво встав.

— А я гадав, що вже надумали розповісти всю правду.

Сюч мовчав, переводячи стурбований погляд з майора на стіну.

— Якщо надумаєте, постукайте у двері. Ми дамо вам папір і олівець, матимете змогу вилити душу.

— Гаразд, я постукаю.

Коли відчинилися двері наступної камери, Беата злякано підскочила з ліжка. Певно, тюремна камера пішла їй не на користь: за ці кілька годин волосся її розтріпалося, обличчя змарніло, під очима з'явилися синці.

— Я… — почала вона пошепки, — я нічого не знаю! Я навіть не знала, що Тібор… — Вона раптом судорожно заридала, кинулась на нари і сховала обличчя в долоні. Тільки плечі здригалися від ридання.

— Дивіться за нею, — наказав Балінт, коли вони вийшли, — щоб часом не накоїла дурниць. — У коридорі все ще чути було голосне ридання дівчини.

Потім вони увійшли у камеру Гейзи Салаї. Інженер стояв мов укопаний, спершись широкою спиною об стіну. Він злякано глянув розширеними очима на Балінта.

— Коли ви заарештували Беату? — спитав він тихим, тремтливим голосом.

— Звідки знаєте, що вона арештована?

— Не вважайте мене за дурня. Я впізнав її голос… І плач… Ви били її? Як сміли?

— Поводьтесь як слід, інакше заробите у пику! — Люто пригрозив Балінт. — Наволоч! Що за тон!

Салаї заверещав у надії, що Беата почує його голос і «зрозуміє» значення слів.

… Торік у Ліворно Меннел сказав одного разу Салаї:

— Бачиш, я цілком щирий з тобою. Але ти мусиш знати, що йдеш на риск.

— Я знав, на що йду, — гордовито відказав інженер. — За своє майбутнє згоден піти на будь-який риск. Звичайно, не хочеться потрапити в тюрму.

— Це зрозуміло, — кивнув Меннел. — Проте залежить не лише від тебе. Я зроблю все від мене залежне, аби ти працював у безпеці. Саме через це я вирішив відокремити тебе від Беати. Ви не повинні знати про завдання одне одного. Ти і надалі вдавай ревнивого нареченого, це допоможе замаскувати причину деяких твоїх «нелогічних» вчинків.

— Зрозуміло. А через кого мені відтепер підтримувати зв'язки?

— Час від часу тобі дзвонитимуть по телефону. Добре запам'ятовуй, що тобі казатимуть, бо з тих слів ти дізнаєшся, де і коли мій зв'язковий захоче з тобою зустрітися. — Меннел налив у чарки «кальвадосу», і вони випили. — Зв'язковий казатиме: «Можна до телефону пана Вагнера?» А ти відповіси: «Це не квартира Вагнера». Потім запитаєш: «Який номер вам потрібний?» Зв'язковий назве номер телефону. Він буде кожний раз інший, але сума першої та останньої цифри завжди складатиме дев'ять. Зрозумів? Наприклад, один плюс вісім, два плюс сім тощо. А дві середні цифри в сумі означатимуть годину зустрічі на острові Маргіт перед готелем. Отже, наприклад, він назве номер двадцять чотири дев'яносто вісім нуль сім…

— Це значить, — підхопив Салаї, — що два плюс сім — дев'ять, а зустрінемось о сімнадцятій годині, бо дев'ять плюс вісім — сімнадцять, тобто о п'ятій годині вечора. Мається на увазі з п'ятої до шостої години вечора, чи не так?

— Правильно. Зустрічатиметесь біля стоянки автомашин.

— А як упізнати зв'язкового?

— Його машину, — поправив Меннел. — Звичайно, не по заводській марці. На задньому склі буде приклеєний папірець з написом «Ганза». Ось такий, — Меннел вийняв з бумажника кольоровий папірець завбільшки з поштову листівку середнього розміру, на якій було зображено середньовічний замок на тлі синього моря з маяком, унизу був підпис: «Ганза — Гамбург». — Дверці в машині будуть відчинені, — вів далі Меннел. — Сядеш і чекатимеш. У зв'язкового буде темно-синій галстук у горошок. Якщо галстук інший — то провокатор. Можливо, зв'язковим буде жінка, але й на ній буде такий галстук або шарф.

Салаї сподобалась чітка організація зустрічі. Він навіть уголос висловив Меннелу своє задоволення.

— Ще одне добре запам'ятай, — додав німець. — Навіть при найдосконалішій конспірації може статися провал. Випадково чи в результаті зради — все одно. В такому разі в тюрмі треба влаштувати скандал. Це буде знаком для інших, якщо і вони провалилися. Кричати треба: «Вбийте мене! Нічого не знаю! Ваше право!» Це значить, що ти мовчатимеш. Отже, інші теж мусять мовчати. А як знак, що тебе зрозуміли, буде відповідь:

— Мені погано! Лікаря!

— Зрозуміло, — сказав тоді Салаї.

… І ось тепер він, злякано глянувши на розлюченого Балінта, заверещав:

— Убийте мене! Вбийте! Я нічого не знаю! Ваше право! Вбийте мене!

— Заткніть пельку, — процідив крізь зуби Балінт, схопивши інженера за петельки. Він ледве стримувався, щоб не дати йому по писку. — Покидьок!

Салаї замовк. Очі його засльозилися. І він тихо, заїкаючись, пробелькотів:

— Пробачте мене! Це все нерви… — Тим часом він прислухався в тиші, що рантом запала, чи відповість на його крики Беата. Чекати довго не довелося. У двері однієї з камер загрюкали, і пролунав голос Беати:

— Мені погано! Лікаря!

«Чорти б їх забрали! — вилаявся подумки Балінт. — Що ж я накоїв! Якщо відразу не навести тут порядок, ця дівчина зчинить скандал на всю тюрму».

На щастя, вартові швидко вгамували Беату. Майор навіть гадки не мав, чому крик дівчини заспокоїв Салаї. Зовні здавалося, що інженер впав у розпач: він сидів на нарах пригнічений. Насправді ж міркував, як бути далі. В нього не було сумніву, що «ланцюжок» розірвано. Але, судячи з усього, міліція не проникла глибоко в мережу і не знає, де шукати Сільвію. Її не розкрито, інакше вже давно влаштували б очну ставку. Отже, є ще надія на спасіння. Але як бути? Зізнатися в усьому і благати пощади? Виказати Сільвію? Цього не можна зробити, бо йдеться не лише про Сільвію, а й про інших агентів, які вірять йому. Раптом інженера пройняла лють. Власне, Меннел заслужив того, щоб усіх їх виказати. Ні, він збожеволів: згадує про того мерзотника, як про живого. Зрадою вже тут не помстишся. Меннела