Микола Смоленчук - Смутна доба

увесь край. Три літа тому князь Острозький привіз з Лубенської пустині до Почаєва першого ігумена Іова, заснувавши таким чином ще один монастир та взявши над ним опіку.

Приїжджі розбили табір неподалік церкви на луках. Коней пустили попастись; хто готував обід, хто спав, знайшовши тінь під деревами, декілька козаків подалися до пастухів, а князь з Таранухою пішли на зустріч з ігуменом. Приваблений чарами цієї красивої місцини, Тимко дуже не хотів заходити під церковні склепіння, а ще як побачив у яких кам'яних вивертах печери, куди ледве голову просунеш, блаженний Іов проводить більшу частину свого життя. Уявив, як їм тут, наодинці з необжитою природою, восени і взимку, і козакові стало не по собі.

Непомітно залишив монахів разом з князем, а сам пірнув за церковні двері.

— Господи, як мені їх жаль, монахів!

Пахло наваристою кулешею, козаки обідали прямо на траві. Овеча отара підібралася до самої церкви, що під горою, пастухи виділялися між козаків своїм одягом і ґерлиґами[200]. Вони першими побачили Божу матір, коли та торкнулася ступнею Почаївської гори. У граніті лишився її відбиток, і з нього потекло джерело, прихожани тамують з нього спрагу.

Відбиток ступні Божої Матері почаївські монахи показують прихожанам до наших днів.

— Скільки простору тут — на землі і над головою!..

З дерева, що за овечою отарою, знялися у небо дві зозулі, непримітні сірі грудочки. Давай ширяти у високості, парити на одному диханні, а потім злітати вгору і падати вниз, торкаючись одне одного грудьми. Не побач такого — не повірив би!

І Левко з Долею, як оця пара. А Устинка колись говорила, що зозуля — нікчемна мати. Якщо птахи так люблять одне одного, то чому вони такі байдужі до своїх нащадків?

Знову згадався Левко — як неохоче поїхав він з приятелем до Самбора, і як полетів би, мов ці птахи, назад до Києва!

Князь з ченцями та прочанами (звідки їх скільки набралось) молились, а Тимко вдихав свободу, бродячи луками коло Почаївської гори.

У полудень князь наказав збиратись. Мав він добру звичку розказувати про свої справи, особливо коли щось не виходило.

— Замислив я передати Почаївському монастирю свою Острозьку друкарню, щоб нащадки не використали її проти православ'я. Але не бачу, хто поведе її. І ставити ніде, хіба коли зведуть монастирські служби. Тому і маємо їхати до пані Гойської...

Князь і його козацька охорона відірвались від монастиря і заглибились у передгір'я кременецьких лісів.

І не підозрювали, що через десятиліття тут вийде перша книга.

Гувернантка

— Ти, дівчино, мене уже заганяла! — сміявся Михайло Хмельницький, виклавши на стіл в'язку книг.

— Не все, що я просила. Де книги з історії Греції?

Доля захоплювалась історією, намагалась прищепити те і своєму вихованцеві. Не маючи педагогічного досвіду, пішла вона за вірним принципом: вивчати те, що вразило колись її.

— Сини Вишневецьких, з якими навчалась, одержували від свого дидискала завдання, беручи за приклад певного історичного героя. Як ти поведешся, потрапивши в подібну ситуацію?

Михайло Хмельницький слухав її, погладжуючи синові голову. Може, заздрив, бо сам належної освіті не здобув.

Через місяць-два Доля так захопилася своєю роллю, що забула і про власне непевне становище. Сприяла тому і пожадливість[201] до знань, яку виявляв її вихованець. Хлопець вражав своєю недитячою вдачею, це була особлива дитина. Недарма його годувальниця, немолода сільська жінка, розповідала Долі дивовижні речі, буцімто хлопець на третій день після народження підіймав голову. Він міг напам'ять переказувати сторінки нехудожнього тексту. Хоч вдачу мав потайну, та й словами не розкидався.