Микола Смоленчук - Смутна доба

Сиділи у світлиці, що правила їм за класну кімнату, прибраній килимами та зброєю, обставленій меблями, зробленими вправними руками. Доля закінчила з цифрами і перейшла до словесності, частіше вони просто читали те, що підстарості вдалося дістати. Час не міряли, особливо коли книга захоплювала.

У хлопця горіли очі, по виразу обличчя можна було бачити його душу.

Богданко прив'язався до своєї гувернантки, дівчина нав'язувала йому свій спосіб думок, хлопець дивився на світ її очима. Це помітно непокоїло підстаросту, він боявся, щоб Доля не відібрала у хлопця козацьких якостей.

— Поїдемо, сину, на Тясмин. З ночівлею!

— Їдемо, тату!

Інколи, підстароста віддавав хлопця своїм козакам, щоб комарів погодував, брав із собою до Чигирина.

Та вплив виховательки на дитину не спадав. Системи у їхніх заняттях було небагато, разом вони проводили цілі дні. Доля розповідала хлопцеві про великі міста, у яких доводилося їй бувати, про гомінкі вулиці і площі, палаци і храми, про пам'ятники і різні дива, а він зосереджено слідкував за найменшими змінами її красивого обличчя, сутенів і спалахував, сміявся або крадькома витирав сльозу.

— Де вдача твоя козацька? Чому розкисаєш? — сердився Хмельницький-старший, коли бачив таке.

Інколи Доля заводила мову про добро і зло. Розмови на загальні теми особливо припали хлопцеві до серця, хоч він більше слухав, ніж говорив сам.

— Всі люди мають бути добрими, але є й лихі. Лиху людину побачиш відразу. Навіть собака людей розрізняє — крутить хвостом, зустрічаючи одних, і гавкає на інших.

— А котрих більше?

Вона невпевнено знизувала плечима.

При хлопцеві не говорили, як Доля потрапила до Суботова, хоча раз він, мабуть, чув про каштеляна — був у постелі, але ще не спав. На прикладах знайомих йому людей хлопець намагався шукати відповіді — хто з тих, хто його оточує, люди лихі, кого треба осуджувати!

— Я знаю — до лихих людей належить пан каштелян, — видав себе хлопець.

Часом ходили вони на прогулянки, добиралися до вершин западини, звідки у буйстві верб починався Суботів. Святом стали виходи на Тясмин, навіть в осінню пору. Далеко заходити вони не зважувались, трималися в полі людського зору, та після таких прогулянок хлопець зримо ріс.

Вона просила підстаросту, щоб розповідав їм цікаві події зі свого життя, про його походи в татарські степи, на пороги та Запорізьку Січ. У хлопця тоді особливо горіли очі. Видно, що він любив батька і пишався ним.

Інколи хлопець питав її таке, на що вона не могла відповісти. Виручав старший Хмельницький, хоч на деякі питання відповісти не міг і він.

— Чому король, — запитав якось, — не дозволяє ходити на татар, а ті на нас нападають, коли хочуть?

Старші переглядалися, дуже вже нелегко було витлумачити хлопцеві такі складні проблеми. Доля сама толком їх не розуміла.

Читали вони здебільшого хроніки і світські книги, нечисленні поетичні збірки. Книгу про царя Пріама та його бої за Трою дівчині довелось переказувати: Хмельницький не зміг її дістати.

Здебільшого читали польською, дівчина вільно володіла латинською мовою.

— Ти наше щастя, дівчино! — сказав якось підстароста.

— Що ви, — і зашарілася.

Підстароста якось відкрився Долі — її ще розшукують.

У тому невдовзі переконалася й сама. Одного дня зібралися вони на Тясмин, скутий першою грудневою кригою. Зима видалася справжньою, Доля накинула на себе кожух, що висів у сінях для загального користування, теплу хустку, чоботи. Богданко аж засміявся, побачивши її такою незграбною.

— Підемо в обхід: пригорок промерз. Там не зійти.

Тільки вийшли на подвір'я, як Доля раптом позадкувала і сховалася за причілок повітки.

Від воріт прямо на них їхало на конях троє. Одного вона одразу упізнала, витрішкуватий вітчим вивідувач, той, хто привів реєстровців на черкаську пристань до запорізької ком'яги.

— Що з вами? — повернувся до неї хлопець, та і замовк, помітивши, як сполотніло її обличчя.

Тим часом вершники були уже на землі. Витрішкуватий, не випускаючи повіддя коня, улесливо запитав Богданка:

— Хлопче, а де дівчина, котра тебе вчить?

Доля чула питання, у неї відразу почали терпнути ноги. Богданко підвів очі на незнайомого:

— Пані Гелена, моя вихователька, відсутня. Вона поїхала в Корону за своєю дівчиною...

Витрішкуватий розчаровано смикнув за повіддя коня.

Доля ледве стримала сльози. Ні, її учень зовсім не дитина. І вже вкотре помітила по вперто стиснутих устах та зблідлих щоках, що підліток ховав від усіх — він не байдужий до неї.