Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— сказав. — Навіть на пресвітера ще не висвячений… Не знаю… чи маю право… Є стільки старших достойних священників… гідніших…

— Ти ще вагаєшся, Леоне? — здивовано скрикнув Аецій. — Адже лише від тебе залежить, щоб Гіларій Арелатанський уже завтра тебе висвятив… І не будь таким скромним, як пустельниця… Патрикій імперії каже тобі, що немає гіднішого від тебе! Воістину, Леоне, — скажи сам, — хіба ж не краще для Римської церкви, коли її пастирем є муж, якого патрикій імперії хотів би називати своїм другом?… Наскільки ж тоді легше правити…

Леон миттю підвівся з колін.

— Леон, син Квінціана, радо назве сина Гавденція, останній римський щит, своїм другом, — мовив гордим голосом, — але Papa Romanus, слуга слуг Господніх, не потребує приязні земних владик, щоб гідно здійснювати своє правління…

Здавалося, що здивування Аеція перейшло всі межі.

— Як се, апостольський мужу?… Невже ти не думаєш, що прихильність патрикія полегшить Риму оборону від грізного суперництва улюбленців двору, архієпископів Равенни?

— Столиця святого Петра не боїться жодного суперництва!…

— Але ж, Леоне, столиця святого Петра — це Антіохія… — почав казати Аецій, усе-таки спантеличений посмішкою поблажливої зверхності, що заграла в куточках губ нового єпископа Риму, — але, замість розгніватись, подумав: «Може, я справді поплутав». І, раптом щось згадавши, спитав ледь тремтячим голосом:

— А твоя новина для мене, отче єпископе?

Леон усміхається.

— Я знаю, що найдостойніша Пелагія, незважаючи на всю свою побожність, мала грішні побоювання, чи не за кару за те, що покинула науку Арія, Бог не дає вам дитяти, а, може, і назавжди вчинив її лоно неплідним… Тепер ці побоювання закінчилися… Ти став батьком, Аецію…

Великі сильні пальці судомно впилися в край одягу Леона. Але напіврозтулені губи не зважувалися задати питання. Лише розширені очі благали ласки… милосердя… чуда…

— У тебе син, Аецію, — сказав єпископ Риму.

І простяг руку допомоги.

Розділ VII. Вершина
1

Посли відчувають, що Аецій уже помітив розгубленість, яка після його привітальних слів одразу ж з’явилася на їхніх обличчях, а у трьох-чотирьох із них відразу переросла в неспокій та майже тривогу, — тож роблять героїчні зусилля, щоб заново прибрати виразу врочистої зосередженості та поважного спокою. Та марно… Бо хоч їхній теперішній пан і владар, Син і Улюбленець Бога світла — Ахурамазди, ясноликий Цар Царів — Єздегерд не був таким грізним і схильним до рубання голів та розпинання на хрестах, як його покійний батько, Гірський Варан, Дикий Осел, — усе ж напевне і він не помилує послів, які зганьбили свого повелителя та свою країну, відразу ж показавши у своїй привітальній промові цілковите незнання стосунків у державі ромеїв. Щоправда, іще наварх галери, якою вони їхали, намагався їм пояснити, що вони помиляються; та вони думали — він п’яний або жартує… А хоч у Классійському порту magister officiorum, який їх вітав, усією своєю повагою підтвердив слова моряка, було вже запізно… не мали часу на зміну розкладу церемонії… Що ж тепер буде з ними, коли повернуться до Персії?… Лякаються самої думки про це… Але, воістину, вони не винні, — винен голова царської ради, який відправляв посольство в дорогу і віддавав йому накази та вказівки. Це його обов’язком було знати, як розподілена влада в державі ромеїв і хто править на Заході!… Відразу ж після повернення поскаржаться на нього Цареві Царів, — адже той, хто висилає посольства до чужих країв, мусить найточніше знати все про ці краї. Також і про те, що західна половина царства ромеїв має окремого владаря з тієї ж родини, що й цісар Сходу!… Не сміє не знати цього чи забути, — хоча вся Персія, не виключаючи Царя Царів, свято переконана, що володарем Ромейського Заходу, співправителем Феодосія є ніхто інший, як самовладний імператор Аецій, хоч би він не носив ні багряниці, ні вінця!…

Щоправда, в державі Сассанідів дещо чули і про Валентиніана, внука першого Феодосія, — але ж посли були певні, що Аецій за згодою Феодосія Другого давно вже прогнав з престолу це бездарне, — як вони чули, — цареня разом із його матінкою!… Отож їх наче громом вдарила звістка, що паном і владарем заходу та співімператором Феодосія є Валентиніан, третій цього імені, і це йому вони насамперед повинні вручити подарунки та виголосити вітання царя Єздегерда. Не знали, що діяти… В єдиній привітальній промові, яку вони приготували на основі рукопису, складеного найкращим письменником Персії, — не тільки що п’ять слів повторювалось ім’я Аеція, оточене численними барвистими епітетами, які могли бути віднесені лише до нього, — але ще й згадані були всі його найбільші перемоги та прославлені у віршах заслуги його батьків… Не було іншого виходу, крім як удавати, що вони й далі нічого про Валентиніана не знають… Також сподівалися, що, можливо, достойники з оточення патрикія не розпізнають справжньої суті вітальної промови, тим паче що в перекладі на мову римлян вирішено було пропустити всі монарші титули та згадки про владу, про імператорство без корони, про братерство з Феодосієм… Одночасно ж за дорученням магістра оффіцій вже поспіхом готувався вдаваний переклад промови на честь цісаря Валентиніана. Отож посли думали, що все якось минеться, — тим більше розгубилися, коли сірійський драгоман, ледь стримуючи посмішку, переклав їм такі слова Аеція:

— Вітаю вас, посли могутнього і пишного царя, єдиного, кого вічні цісарі Риму можуть назвати своїм братом. Вітаю і дякую за таке гарне і таке ласкаве до мене привітання… Я справді не сподівався, що Цар Царів стільки знає про скромного цісарського слугу і так про нього пам’ятає…

Оточення патрикія насилу стримувало сміх, — а водночас усіх Аецієвих товаришів і помічників переповнювала гордість од думки, яку славу має в далеких королівствах їхній очільник і добродій. Лише префект преторію Патерій гнівно зціпив зуби: образа маєстату не підлягає сумнівам і, коли Аецій не згодиться найближчими ж днями вислати до Персії офіційного, — ним самим підписаного — листа зі скаргою та протестом — буде це ще одним доказом того, що свідомо прямує до приниження величі святої цісарської особи…

Думаючи так, Патерій не сподівався, що за мить дістане ще один доказ цього. Аецій певний час із посмішкою придивлявся до послів, їхніх занепокоєних облич, дивних уборів, чудернацьких, закривлених дугою коротких мечів, а врешті сказав:

— Ще раз дякую Цареві Царів і вам, достойні мужі… Воістину, рідкісний це приклад віддавання почестей