Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

згідно із черговістю заслуг… А тепер звольте вдатися до Лаврового Палацу і поклонитися тому, хто носить багряницю та вінець імператорів Роми…

І відразу ж додав із турботою в голосі:

— Буду щасливий, довідавшись, що не трапилася з вами по дорозі жодна неприємна пригода…

Атож, пригода була. Уже в західній частині Іонійського моря галеру, на яку вони сіли в Александрії, наздогнали три швидкохідні піратські кораблі, — як потім виявилося, вандальські. Послам загрожувала певна загибель, — вандали вже вдиралися на борт, — коли ось раптом із півдня — наче випірнувши з-під води, — примчали чотири бистрі галери… натисли на піратів… затопили два їхні кораблі з усім екіпажем, а третій був захоплений у рукопашному бою, після чого рятівні галери зникли так само швидко, як примчали… Посли тільки й встигли, що побачити золоті орли на їхніх палубах і обмінятися кількома словами з молодим ватажком рятівників. Розпитував, хто вони, куди їдуть, а, коли на прощання запитали його ім’я — («Аби ми знали, за кого молитися Ахурамазді»), відповів, усміхнувшись:

— Я Аецій морів…

Слухаючи розповідь персів, Аецій насилу стримував гордість і радісне зворушення, які його переповнювали: справді, не можна добитися більшого тріумфу… не можна зазнати вищої пошани… Бо осе ворог, переможений, вигнаний, безсумнівно скривджений, — щоб прославити свою потугу на морі, називає себе Аецієм водних просторів!… Адже це Себастьян, зять Боніфація, останній меч у руках Плацидії, — став пострахом вандалів і справжнім господарем морів… Тікаючи від переможного Аеція, рушив до Нової Роми і запропонував Феодосієві свою службу як король піратів із цісарської ласки… Невдовзі дійсно прославився швидкістю, відвагою та жорстокістю, — справжній пірат, хоча страшний лише для вандальських кораблів, од яких останнім часом аж кишіло Середземне море… Казали, що Гейзеріх боявся його більше, ніж усіх італійських військ. Справжні морські розбійники, донедавна пострах усіх римських кораблів, юрбами збиралися під знаки Себастьяна, зачаровані його славою… Тому Аецій морів мав своїх Астуріїв, Андевотів, Марцеллінів, а, можливо, і Меробадів: дисциплінованих, відданих, готових на все…

Радість і гордість Аеція поділяють усі присутні, лише префект Патерій ще сильніше зціплює губи, дивиться на патрикія з-під лоба і думає:

«Сухопутний пірат із гунської ласки…»

***

Приязно попрощавшись із послами, Аецій переходить до кімнати, прикрашеної білою статуєю Боніфація, де його вже чекає молодий princeps magistrianus школи agentium in rebus — око й вухо патрикія.

— Є новини? — весело питає схиленого у покірному поклоні молодика.

— Багато новин, найславутніший мужу…

— Добрі?

— Дуже погані.

Аецій спокійно сідає край заваленого сувоями і кодексами столу.

— Кажи.

— Перша новина, — трохи тремтячим голосом читає з таблички магістріан, — подружжя молодого Гунеріха з донькою короля візіготів остаточно вирішене… Вже навіть призначено день весілля…

Аецій з цікавістю дивиться на зосереджене обличчя молодика.

— Розумієш, що це означає, мій хлопче?…

— Так, найславутніший… Тісний союз двох варварських і аріанських потуг проти імперії… Втрата всієї Африки, Іспанія оточена, Галлія й Італія в постійній небезпеці. Захищаючи одну, виставляємо на небезпеку другу. Захищати обидві одночасно не маємо сил.

В очах патрикія видніється вже не тільки зацікавленість, а й доброзичливий усміх. Магістріан шаріється від радості та гордості.

— Пиши, — каже Аецій. — Вічний Август доручає Тригецію рушити до Африки й укласти новий мир із Гейзеріхом ще до одруження його сина… Робимо заміну: король вандалів, як і бажає, отримує Бізацену, проконсулярну провінцію та східну Нумідію з Константиною і Гіппоном. Західна Нумідія й обидві Мавританії повертаються до імперії. Хай тепер трохи помучаться правовірні зі східної Африки, — західні, воістину, мають право перепочити!… — сміється патрикій. — Вічний Август звільняє короля Гейзеріха від присяги на феод і визнає його незалежним монархом…

Магістріан злегка зітхає, співчутливо та з розумінням.

— Правда? — ловить це зітхання Аецій. — Слід за всяку ціну на якийсь час утихомирити Гейзеріха… Я завжди вважав Африку втраченою… Але Тригецій мусить прослідкувати, щоб Тамугаді зосталося на нашому боці…

Молодик розуміюче посміхається:

— Ти не лише найбільша людина імперії, але й ніжний чоловік, о найславутніший… Як же втішиться найдостойніша Пелагія…

— Пиши далі, юний друже… Вічний Август іменує префектом преторію Галлії Мецілія Авіта…

Магістріан ледь стримується, щоб від захоплення не почати аплодувати.

— Чудово, надзвичайно!… — вигукує, щоб за мить, вражений власною відвагою, опуститися навколішки. — Відверни свій гнів од мене, пане!

— Ні, ні… будеш покараний… мусиш понести кару за зухвалість… покинеш Равенну…

Молодий agens in rebus тремтить усім тілом. У його очах з’являються сльози. Аецій сміється.

— Але спершу відповіси мені на ще одне питання, — каже. — Що ти думаєш у цю хвилину… не про себе… а про Авіта?…

— Боюся, пане, — насилу стримує хлипання юнак, — після того, що трапилося два роки тому, він не захоче обійняти префектури…

Аецій задумано киває головою.

— Так… так… маєш рацію… Але мусить її обійняти… Саме тому я й виганяю тебе з Равенни… Поїдеш до Арвернів, до Авіта… Ніхто це не зробить краще від тебе.

Гарячий поцілунок і дві сльози одночасно падають на широку, внизану перснями долоню.

— Інші новини?

— Сини полеглого короля Гунтера, Гундіох і Хільперік, благають виділити родючі землі бургундському народу.. Не лише відновлять феод, але, для підтвердження своєї вірності, дадуть пожиттєвих заручників; по одному воїну та одній діві з кожного вельможного роду…

— Добре. Наступного року вічний Август надасть їм Сабаудію та узбережжя Леману[129]. Здадуться. Потребую на сході Галлії загати проти гунів, — каже Аецій, вже наперед тішачись враженням, яке справлять на юнака останні слова.

Та помиляється. Замість очікуваного безмежного здивування, на обличчі магістріана з’являється спокійне схвалення:

— Твоя мудрість та здогадливість воістину безмежні, найславутніший мужу!… Мистецтво передбачення — це найвище вміння володарів… Довіряти приязні гунів — це самогубство…. Король Аттіла стає все могутнішим і все небезпечнішим…

Аецій навіть не намагається приховати захоплення, яке викликає в нього молодий магістріан. Дивиться на нього задоволено, але одночасно наче й співчутливо. Думає: «Ось хто мусить бути магістром оффіцій. Іншої такої голови до цих справ не знайдеш на всьому Заході… Яка шкода, що його батько лише зерноторговець… Ну що ж, — не можу через нього починати війну з Сенатом, ще й саме зараз… Може колись…»

— А новини з Равенни? — питає ласкавим, майже дружнім голосом.

— Вічна Августа дуже вродлива, — соромливо посміхається магістріан,