Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

рівність!» — гримів з амвону сорок літ тому Іоанн і саме ці слова подумки повторює Пелагія, переступаючи поріг кубікулу. Вона настільки ж ображена, як і щаслива: чому це вона має чотири роки сохнути з туги за чоловіком, мучена любовним голодом, а йому можна спати з готськими, франконськими, бургундськими бранками та ще й вихвалятися, скільки вони дівиць надпочали разом із Літорієм та Меробадом після перемоги над Гунтером?! Завше їй хочеться сміятися, коли чує, що чоловікові тяжче витримати без жінки, ніж жоні без мужа, але розуміла, — не може вимагати від Аеція, аби він роками жив як єгипетський пустельник чи безбородий кастрат. Адже просила його: «Візьми мене з собою до Галлії», — а він тільки сміявся: «Я з жінками на війну не ходжу. Я не Боніфацій» і геть не допомагало тисячократне: «Ubi tu Caius, ibe ego Caia». Ну чому діється така несправедливість?… Більше розжалена, ніж щаслива, намагалася вдавати в ліжку байдужу, холодну, навіть неохочу. Але весь час трохи неспокійно думала, чи її тіло не здасться йому менше привабливим, зів’ялим, постарілим… Та виглядало, що Аецій зовсім не цікавився тілом, яке вправно і спритно оголював.

— Мусиш перебратися до Равенни, — говорив наказовим тоном, — туди на постійно переїжджає двір… ти завжди повинна бути поблизу молодої Августи… мусиш бути для неї тим, ким я є для Валентиніана.

Навіть взявши її в обійми, ні на мить не переставав говорити, — хоча вона, безтямна від насолоди, здавалося, не розуміла його і не чула. Він знову повернувся до молодої Августи.

— Сімнадцятка Євдоксія вже вдруге вагітніє, а ти, Пелагіє?… Що це?… Боніфацію раніше дала доньку, а мені?… Невже маєш зостатись безплідною?… Не хочу… не потребую такої дружини….

Вона розплющила очі та, ледь стримуючи гнів і сльози, гукнула:

— А хто ж мав зробити мене матір’ю за ці чотири роки?… мажордом?… старший атріуму?… воротар?!.. Валентиніан два роки щоночі спить із Євдоксією… Чого ж ти хочеш?…

— Хочу сина…

— Хіба ж мало твоїх синів терзають черева готок і бургундок?! — скрикнула розжалоблено. Хотіла ще додати, що це Бог покарав її безплідністю за те, що відреклася батьківської віри, але злякалася блюзнірства і сказала лише: — Маєш Карпіліона…

— Збагни ж мене, Пелагіє, — голос його звучав глухо, але, досі наказовий, був чулим і ласкавим. — Карпіліон за вихованням і звичаями гун, як Аттіла, до того ж, напівварвар з походження, гот… мішаної крові… А патрикій імперії хоче мати сина від римлянки… достойної римлянки… роду не гіршого, від Феодосієвого.

Не тямлячись од щастя та гордощів, Пелагія безмовно розчиняється у розкішному життєдайному любовному єднанні.

3

Над Форумом Траяна швидко пливе блідий місяць. Його раз-у-раз доганяють і жадібно поглинають темні гори хмар, — але ненадовго: от знову виринув і з подвійною швидкістю тікає від запеклої погоні, ронячи на білий мармур никле жовтувате світло. Перш ніж знову пожере його чорне черево осінньої ночі — комес Меробад устигне вдесяте, а, може, вдвадцяте прочитати вирізаний на мармурі напис, що сповнює його радістю й гордістю: «Inter arma litteris militabat et in Alpibus acuebat eloquiam». Цей напис, що оздоблює його власну статую, на довгі віки забезпечить незнищенність слави воїна-поета: коли ніхто вже не читатиме його віршів чи прози, коли його ім’я плутатимуть з іменами франкських королів, коли майже все, написане ним, загине, а вцілілі три-чотири панегірики та один релігійний вірш вганятимуть у смертельну нудьгу навіть знавців і любителів його епохи, — ця статуя з напівстертим написом усе ще стоятиме оддалік колони найкращого з імператорів, розповідаючи перехожим про того, який переплітав діла меча з творіннями слова, а проречистіть свою за часів війни з норійцями вигострював у альпійському повітрі.

Статуя стоїть уже четвертий рік, але Меробад, що, подібно до Аеція, впродовж цих років не був у Італії, бачить її лише втретє. А оскільки він поет і ще майже юнак, то патрикій імперії, який стоїть віддалік, здається, зовсім не має йому за зле, що забуває, кого супроводжує. Іспанець довго не може відірвати очей від напису, а коли врешті це чинить, то лише для того, аби перевести погляд — повен радісного здивування і майже недовіри, — на вирізане в мармурі обличчя. Хіба ж можливо, щоб він насправді був таким вродливим?… Не здогадувався про це. А, може, скульптор йому полестив?… Сам не знає, що думати… Бо якщо він такий насправді… якщо статуя справді більше знає про нього, ніж усі дзеркала, — то нічого турбуватися: донька Астурія, яку він давно вже кохає, напевне, не відмовиться за нього вийти… Яка шкода, що треба терпляче чекати цілих два роки, доки кохана розпочне свою сімнадцяту весну!..

Одразу ж поблизу стоїть статуя Петронія Максимуса. Але префект преторію, що разом із Аецієм вийшов з бібліотеки Ульпіанської Базиліки, де майже всю ніч проходило засідання цісарської ради, навіть оком не кинув на гордий напис «A proavis atavis que nobilitas», ні на вирізане з мармуру обличчя, над яким довго можна б роздумувати про лестощі як одну з головних підвалин мистецтва. Але Меробад, що у своїх панегіриках міг би знайти принаймні стільки ж матеріалу для роздумів на цю тему, вже навіть не думає про схожість своєї мармурової подоби на дійсність, яку ця подоба мала б відтворювати: проводжаючи очима Петронія Максимуса, засоромлений і злий на себе, роздратовано подумав: «Через вісімнадцять років я теж і оком не зиркну» та швидко відвернувся від статуї. Аецій з Максимусом наближалися до арки Траяна. Іспанець квапливо рушив за ними, але не смів заважати розмові патрикія з першим після нього достойником Заходу, — зоставився кроків на тридцять позаду, йдучи поруч з Марцелліном, разом з яким усю ніч чекав, коли закінчиться consistorium. Чекаючи, доки патрикій попрощається з Максимусом, розпочали тиху дружню розмову, — вже довгий час близько товаришували, хоча ніхто й ніколи не міг знайти у них жодної схожості чи жодної спільноти звичаїв і уподобань.