Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

Заходу року чотириста тридцять сьомого, коли імператор Валентиніан досяг повноліття, а імператор Сходу, щоб ушанувати цю мить, відступив на користь partium Occidentis честь іменування на цей рік також і другого консула… Але, наче Аецієві здавалося, що цієї нагороди Сигісвультові недостатньо, — ще й поділився з ним своїм власним титулом магістра обох військ!

Ще сенатори показували один одному руду голову Андевота і розкуйовджену бороду Марцеліна, — йому, як побратимові у вірі, особливо гаряче аплодували Віри, Симмахи і Деції. Щоправда, поруч із Аецієм не йшов улюблений вірний приятель Касіодор, але всі знали, що перший погляд патрикія побіг до третього ряду курульних крісел, де займав гідне місце його товариш, теперішній сенатор, — і «Ave, Cassiodor!» залунало так завзято, наче він не сидів у курії з самого ранку. Зате очі найпресвітліших, пресвітлих і найсвітліших даремно шукають Астурія, бо comes Hispaniarum вів запеклі битви у Бетиці з бунтівними селянами-багаудами, яких підтримував король свебів. Зате слідом за Аецієм йшов інший іспанець: ще молодий, а вже прославлений оратор і поет, заодно й комес — Меробад, панегірики якого надовго увічнили славу Аеція. В курії не було сенатора, який би разів десять, а то й більше, не повертався б охоче до кодексів од Меробада, особливо ж тих, що оспівували весілля Валентиніана з Євдоксією і другий консулат Аеція. Ніде-бо, — як се здавалося майже всім сенаторам, — не знайдуть такого гарного опису війни, як оспівана Меробадом історія боротьби патрикія проти все грізніших для цісарства бургундів, зухвалі королі яких раз-у-раз набігали на римські володіння зі своєї могутньої твердині Барбетомаг над Рейном. Самі галлійські легіони, може, не подолали б численних і войовничих бургундів, але хіба ж Аецій, окрім дужої руки, не має ще й голови, гідної найбільшого мудреця?… Схилив до спільного походу молодшого з гунських кролів, Аттілу, та, разом із ним, не чекаючи, доки ворог сам визирне зі своїх володінь, — з такою силою натис на бургундів, аж двадцять тисяч їх воїнів покрило своїми трупами поле, з-поміж них король Гунтер…

Очі преславних отців Роми не побачать іще одного зі знаменитих Аецієвих сподвижників: магістра кінноти Літорія. Але всі знають: лише тому, що немає Літорія, можуть споглядати обличчя найславутнішого, не бачене впродовж чотирьох років. Тільки-бо Літорію Аецій вірить, як самому собі, і йому лише може довірити вести замість себе війну з готами. Бо хоча патрикій так довго і безперервно перебував за кордонами Італії, так довго не радився із вічним Августом і сенатом, не сідав до бенкету з італійськими приятелями, не ділив ложа з дружиною, — попри все, і тепер не залишив би Галлії, якби не мав безмежної довіри до очільника всієї кінноти Заходу. Ім’я-бо Літорія вже два роки відбивалося гучною луною у всій імперії. Коли в рік повноліття Валентиніана король Теодоріх обступив Наробону, Аецій, якого тоді мучили хвороба і пропасниця, доручив Літорієві командування гунською підмогою, що мала рушити на відсіч обложеному місту. Magister equitum помчав до Нарбони зі швидкістю, якій міг би позаздрити сам Аецій, — а коли довідався, що обложені вже випускають із мліючої руки зброю та безсило падають, такі виснажені голодом, що місто ось-ось розчинить ворота перед Теодоріхом, — звелів кожному зі своїх вершників узяти на коня піхотинця і два міхи з харчами, натис на готів, прорвався крізь їхні густі ряди, дістався міста і, залишивши нарбонцям свіжу залогу та щедрі припаси, — з кіннотою знову звернувся проти обложників та завдав їм страхітливої поразки! Не вдовольнившись іще цією одною перемогою, рушив у погоню за швидко відступаючим Теодоріхом і вторгся в границі провінцій, дев’ять років тому відданих готам. І ось уже другий рік минає, як п’ядь за п’яддю відбирає у Теодоріха все нові обшири Аквітанії, визнані за ним мирною угодою, укладеною після битви на Колубрарійській горі: миром, який король зламав, облягаючи Нарбону. Тому нікого не дивувало, що патрикій охоче повторював: «Коли Літорій стереже, Аецій може спати». «Може спати з дружиною», — додавали зазвичай сенатори, посміхаючись, отож їхнє здивування не мало меж, коли довідалися, що найславутніший просто з Фламінієвої дороги рушив до курії, навіть не побачившись перед тим із жоною. З тим більшою радістю вітали його, з тим більшим запалом… Адже від світанку чекали його прибуття, наповнюючи курію так численно, як се вже давно не траплялося: сто сорок найпресвітліших, триста й кільканадцять пресвітлих і сімсот найсвітліших! Навіть префект міста, Флавій Павл, який щоденно проклинав безглуздий — на його думку — звичай, що поєднував у одній особі префектуру та головування в сенаті (не терпів-бо виголошувати промови), без жалю змінив цього дня улюблену далматику на освячену звичаєм тогу, носити якої не вмів, — і приготував довгу вітальну орацію.

А чорноволосий двадцятилітній юнак у пурпурі та з вінцем на голові, аж до останньої миті зберіг приємну ілюзію, наче в сенаті так людно і такий урочистий настрій, бо всі illustres, spectabiles i clarissimi поспішають принести йому поздоровлення з тої нагоди, що Христос удруге зволив благословити святе лоно сімнадцятилітньої Августи Євдоксії. Отож вікарій міста Риму Юній Помпоній Публіан, що стояв праворуч імператора, зовсім не здивувався, коли, скоса зиркнувши на цісаря, без великих зусиль розпізнав, з яким насправді почуттям спостерігають за наближенням Аеція округлі витрішкуваті очі, — чорні мов оливки і отінені такими ж чорними, гостро вигнутими бровами, на які, ніби на архівольт, спиралося високе Констанцієве склепіння чола.

2

Гарячково поспішаючи до спальної кімнати, Пелагія все ще роздумувала про науку константинопольського патріарха Іоанна Хризостома-Златоуста, творами якого зачитувалася останнім часом. Якою ж вдячною була святому мужеві за його відважну вимогу рівності для чоловіків і жінок у тілесних справах: воістину, лише глупаки та безбожні погани з єретиками могли тлумачити слова Іоанна так, наче він домагався для жінок права зраджувати своїх мужів нарівні з невірністю мужів своїм дружинам. Ні — Пелагія знає, що наймудріший патріарх, великий знавець людських сердець і людської природи, чудово розумів, що вони — жінки — зовсім не хочуть зраджувати своїх чоловіків і не прагнуть вільно розпоряджатися своїм тілом, а тужать лише за тим, щоб, як їм має назавжди вистачити одного, законного шлюбного чоловіка, так нехай і цьому чоловікові вистачить на все життя однієї жінки. «Осе воістину християнська подружня