Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Але ті, — гримить з амвону Леон, що кажуть: «Був час, коли Його не було» або «До того, як став, не було його», або «Перш ніж був утілений, не існував» і твердять, наче Син Божий був сотворений — воістину нехай будуть прокляті!

Римський єпископ Ксист тремтячою рукою чинить знак пастирського благословення над покірно схиленою Пелагією.

Нарешті його побачили. Він входив до курії швидким пружним кроком, майже не згинаючи колін. За цією ходою відразу ж його розпізнали, хоча обличчя напрочуд змінилося: стало худішим, довшим, вужчим і наче більш аристократичним, — бо широкі гавденцієві щоки повністю закривала густа, старанно виплекана темна борода, а волосся не спадало, як раніше, довгими пасмами на шию і майже на плечі, а, коротко обтяте і майстерно закучерявлене, слухняно вклалося під подвійною пурпуровою стьожкою. Але тим самим, що й раніше, рухом здійняв у привітанні широку, внизану перснями долоню, і посміхався так само, як тоді, коли, після внесення статуї Флавіана до курії, Віри, Аврелії та Деції, безтямні від щастя й гордості, цілу годину опухлими долонями аплодували найсправедливішому з християн. А тепер, — через вісім літ, — не лише ті отці міста, які ще кланялися старим богам, але й усі сенатори, як один, — багаті наче Красс і Соломон та зовсім занепалі, могутні і позбавлені всякого значення, внуки відпущеників та потомки викрадачів сабінянок, — усі квапливо і радісно били долонями в оглушливих, довго не змовкаючих оваціях, у яких геть тонули радісні вітальні вигуки:

— Будь же здоров, найславутніший!..

— Вітай, Аецію!

— Вітай, оборонцю римського світу! Славо міста! Оздобо світу! Тріумфаторе!

У всій курії лише одна пара долонь не склалася до оплесків… навіть не здригнулася… не зрушила з покритих пурпуром колін… Худорлявий двадцятирічний юнак, що урочисто возсідав на золотому престолі, увінчаний золотою діадемою, яка сповзла аж до основи довгих відстобурчених вух, — невпевненим і роздратованим поглядом міряв горду постать звитяжного ворога своєї матері. Ще чотири роки тому остаточно завершилася запекла боротьба доньки Феодосія з нікчемним слугою узурпатора та вбивцею Фелікса. Як казав Секст Петроній Проб, повернення Аеція з вигнання, втеча Себастьяна і навернення Пелагії позбавили стару вовчицю останнього ікла. А двома роками пізніше, коли Валентиніан досяг повноліття і побрався з донькою Феодосія Другого, Плацидія втратила навіть видимість влади. Позбавлена усілякого впливу на правління, повністю віддалася побожності та ревній праці над прикрасою християнського обліку своєї любої Равенни; будувала нові церкви, руйнувала залишки староримського культу, запрошувала зі Сходу художників та будівничих, а ще завзято поширювала поклоніння Святій Трійці, за що її прославляли проповідники та церковні письменники. Натомість Заходом самодержавно, — як твердили цісарські промови й едикти, — правив владар імператор Валентиніан Третій завше Август; насправді ж, коли Аецій воював у Галлії, в Римі правив союзний із ним сенат: Глабріон Фавст, префект преторію після Басса і консул на тринадцятий рік царювання Валентиніана; сам Басс, найближчий співробітник Аеція; Вір Нікомах Флавіан, Секст Петроній Проб і Петроній Максимус, який знову помирився з патрикієм і був свіжо обдарований префектурою преторію, — після Фавста.

Всі п’ятеро чудово усвідомлювали, що раптове повернення сенатові давно втраченого значення і впливу завдячують лише тому, що на останній стадії змагання між Плацидією й Аецієм підтримали колишнього магістра обох військ. А ще добре розуміли, яку вигоду принесе сенаторському стану спілка з патрикієм, — спілка, скерована проти імператорської влади, всяке ослаблення якої відразу ж спричиняє збільшення сили сенату!.. Отож насправді радісно та щиро вітали Аеція, який прибував до Італії після чотирьохлітньої відсутності, аплодуючи йому не лише як могутньому й корисному союзнику, а й насамперед дякуючи за власну блискучу сучасність та свої високі й горді надії за ще блискучіше майбуття…

А всі інші отці міста, — переважно не втаємничені проводирями партій у подробиці та тонкі відтінки суті союзу з патрикієм, — аплодували мужеві, що крокував через курію, як найбільшому і найщасливішому полководцеві свого часу, могутньому оборонцеві римського миру та цілісності імперії, грізному переможцеві ворогів Роми, з діяннями якого воістину не можна порівняти того, що зробили Боніфацій, Кастин, Констанцій, Стиліхон чи навіть він сам, — той колишній Аецій до битви під Арімінумом, про яку, зрештою, ніхто з сенаторів не хотів уже й згадувати… «Бо й справді, — гарячково мислили вони, — чим були ті його давні перемоги над готами, франками, норійцями і ютунгами порівняно з вікопомними вчинками, що їх він звершив упродовж останніх років уже як патрикій?! Що, наприклад, може рівнятися зі знищенням до пня грізної потуги бургундів?… Або ж остання готська війна?! Або спасенний для імперії союз із царями гунів, Бледою та Аттілою?!.. А Гейзеріх, ще чотири роки тому такий небезпечний, грізний і страшний?!.. Щоправда, у зайнятих ним провінціях лютує як істинний сатана: грабує римлян і переслідує правовірних, стратив навіть, — проклятий! — святих єпископів Поссидія, Новатуса і Северіана, виганяє та відбирає маєтки урядників, які не хочуть визнати науки Арія, — а все ж не сміє порушити границь, окреслених миром Тригеція, — так боїться Аецієвої помсти!..»

Не лише патрикію так бурхливо аплодують найпресвітліші, пресвітлі та найсвітліші. Майже так само гаряче вітають усіх, що його супроводжують, що виблискують, як зорі при місяцеві, ступають за ним як вовченята за могутньою годувальницею Ромула і Рема, як на старій картині — пантери за левом… «Як вітри за Еолом», — думають Симмахи і Віри. «Як Маккавеї за Юдою», — захоплено шепчуть Павлини, Гракхи, Аніції. Сенатори показують на них пальцями, не брак майже нікого з тих, що вже роками ділять славу непереможного і з’єднали свою долю з його величчю. Ось праворуч од Аеція крокує гот Сигісвульт. Воістину не обманувся в тому, кому так допоміг за часів повернення з вигнання; не може нарікати на невдячність, нагороджений справді по-царському. Варвар, аріанин, — отримав консулат, до того ж того самого року, що й Аецій: урочистого для