Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

Під аркою Найкращого Траяна Аецій закінчив розмову з Петронієм і попрощався з ним приязним піднесенням руки, — коли ж лектика префекта швидко зникла у найчорнішому мороці останньої нічної години, Меробад і Марцеллін побачили, що патрикій зробив рукою рух, який не міг означати нічого іншого, крім запрошення підійти. Автор знаменитого вірша «Pro Christo» саме розкривав товаришеві безмежжя своїх почуттів до доньки комеса Іспанії, — але, хоч усе більше заплутувався і його слова пашіли все більшим жаром, одразу ж перервав, тільки-но побачив знак Аеція, що, не чекаючи, доки молоді друзі наблизяться, рушив з-під арки до північно-західної частини Форуму.

Обидва не сумнівалися, що їх чекає честь вислухання дуже важливого наказу. Меробад, якого Астурій втаємничив у всі подробиці замаху на Фелікса, був певен, що Аецій знову готує щось подібне. Але даремно ламав собі голову, щоб здогадатися, проти кого може бути скерований такий замах. Адже ж не проти вічного Августа, який з дня на день все більше сходив до ролі тіні та знаряддя самодержавної Аецієвої волі?!..

Місяць знову вислизнув од хмар і обидва молодики побачили, що Аецій зупиняється біля якоїсь статуї. Одночасно почули, як його голос каже:

— Я певен, що Петроній Максимус усе ще бачить у мені варвара, а, принаймні, варваризованого homo novus з далекого прикордоння. А, може, і Басс теж. І Вір теж. Мені ж здається, що Аеція понад усе люблять і благословляють втілені у ці камені духи…

Меробад став, як укопаний. Спершу з невимовним здивуванням глянув на Аеція, потім — непорозуміло, питально, — на Марцелліна. Але шанувальник старих богів, здається, зовсім не здивувався зі слів найславутнішого, які слухав із радісним захватом. А патрикій продовжував:

— …духи величі та сили старого Риму… Воістину, Меробаде, ти стільки сотень, а, може, тисяч віршів присвятив своєму воєначальнику, а все ж ніколи тобі не спало на думку, що, коли б не ця тверда, дика, ненависна римлянам варварська сила, що я її всмоктав — як молоко з материнських грудей, — завдяки життю і братанню з готами і гунами… та, якою гордує і гидує Максимус… і Басс… і Вір… і, напевне, сам Меробад, — давно б уже камінь на камені не зостався з оцих усіх, найдорожчих для Риму пам’яток.

І вказав рукою довкола себе.

Меробад зовсім не був певен, чи не снить, стоячи. Та ж коли б ще годину тому сама донька Астурія або сам святий єпископ Гідацій сказали йому, що почує такі слова з Аецієвих уст, гнівно назвав би їх брехунами або з жалем — шаленцями… Натомість Марцелліна зовсім не здивувало те, що казав приятель варварів і вихованець дикого Ругілли: хіба ж іще сім літ тому — під час довгих нічних розмов у затишку далматинської криївки — не відкрилися перед ним усі тайники думок великого вигнанця?!..

Меробад швидким кроком іде до статуї, під якою зупинився Аецій. Вже напевне знає, що ця ніч, проведена на Форумі Траяна, не може зостатися неувічненою в поезії… Подумки вже складає окремі частини твору, в якому, наче Мінерва з голови Юпітера, постане раптом із хаосу temporis barbarie чудова romanitas мужа, що його не лише при дворі Августи, але і у віллах галльських та іспанських землевласників не називали інакше, ніж semibarbarus — напівварваром… Йдучи, посміхається по-змовницьки і з іронічним розумінням: ось і великий Аецій проявляє майже таку саму слабкість, як молодий солдат-оратор, зупиняючись під власною статуєю, але воістину, хто ж краще від нього… Меробада… поета… зуміє зрозуміти й оцінити значення тла, відповідного для проголошення великих слів?!..

На Форумі Траяна було кілька статуй Аеція (жодна з них не буде такою щасливою, як статуя поета: усі змете невблаганний вихор часу). Меробад подумав, що патрикій зробив би найкраще, якби став під статуєю з року другого консулату: врочистий урядовий стрій та постава, — точно за взірцем статуй часів республіки та перших цезарів, — чудово підкреслили б раптово виявлену romanitas Аецієвої душі. «Зрештою, хай там як, у панегірику напишу, що стояв саме під тією статуєю», — вирішив поет. Але яким же було його здивування, коли при повному світлі місяця розпізнав, що статуя, під якою вони стоять, зовсім не була жодною зі статуй Аеція. Щодо цього не міг мати сумнівів: надто добре знав цю велику голову, орлиний ніс, трохи заокруглі, наче совині очі… Його охопила велика радість: чи ж є якийсь поет на всьому обширі імперії, який не віддав би усіх скарбів світу за те, щоб бути в цю мить на його місці?!.. Швидко обернувся: Аецій не повинен знати, як Меробад виймає з одягу табличку та стилос. Меробад має чудову пам’ять, але це надто важливий момент, щоб він міг на неї покластися: адже не можна забути жодного слова!

— Глянь, Меробаде, — стилос поета ледве встигає за голосом Аеція, — глянь на оцей напис… «Reparatori rei publicae et parenti invictissimorum principum». Чи ж має гніватись на мене у потойбіччі велика душа мужа з Наїссусу за те, що я — хоча й не вздягнув за його прикладом вінця та багряниці, — забрав у цих його непереможних дітей те, що насправді є силою і владою? А, може, не лише гнівається, а й заздрить?… Воістину, має чого заздрити, — хіба ж не промовив, конаючи, найшляхетніший із римлян, що я rei publicae magna salus, а не тільки її reparator?!.. Але я вірю, Марцелліне, що ми рівні… зовсім рівні, бо, хоч я не Август, то він не здобув стільки перемог… І не лише рівні, а й схожі один на одного…

Марно міркуєш, Мінерво, схожі у чім, — не вгадаєш.

Радше поета спитай, він тебе зразу навчить.

Меробад не сумнівається, що цей двовірш — вступ до другої частини нового панегірику, — покриє його новим блиском слави. Оцінює його у три статуї: одну в Кордубі, де він розпочинав науку, і два у Константинополі: на Форумі Аркадія та в Капітолії, у лекторії латинських граматиків. Але сам зовсім не дивується, що його Мінерва марно