Іванна Боразан - Ігри долі

ледь сердито мовила вона. — Ти знаєш, що двері нашого дому завжди відчинені для тебе. Ми всі тут тебе любимо і чекаємо, особливо Андрій.

— Як він там?

— Як, як… Сумує, тужить… кохає. Повертайся скоріше. А то на нього страшно глянути… Я так за ним стежу, щоб дурниць не наробив…

Марія просльозилася.

У Анни також очі наповнилися слізьми. Крізь сльози вона промовила:

— Завтра, завтра я хочу прийти до вас… Але не кажіть про це Андрію зараз. Різне буває. Я не хочу його даремно обнадіювати. Та я завтра буду, чого б це мені не коштувало. І якщо Андрій захоче, уже нікуди від вас не піду. Хоч і будете виганяти…

Сміх і сльози злилися в один тон.

Завтра вона приїде, і нарешті її брат заспокоїться.

— Ми будемо чекати з нетерпінням.

— До речі, у мене для вас сюрприз… Але все завтра. До побачення. З нетерпінням чекатиму зустрічі, — швиденько говорила Аня, щоб не дозволити Марії розпитувати про сюрприз, бо боялася, що проговориться. Тому і швидко поклала слухавку.

Завтра… Завтра … Все завтра. Але як це невиносимо: завтра, а не сьогодні.

Весела, наче ластівка влетіла, Аня у кімнату Лемачова. Той аж здивувався, яка переміна настрою. Буквально кілька хвилин тому була вона бліда і з тривожним виразом обличчя, а зараз аж сяє. Рум’яні щоки, очі світяться, наче діаманти на сонці, а усмішка, ця усмішка… поєднання ангельської невинності і зазивання спокусливої кокетки. Що трапилося з цією дівчиною?

Відповідь на це питання пролунала миттєво:

— Я телефонувала Марії, — радісно щебетала дівчина. Підбігла до нього і обняла. Наче донька обнімає батька. Відпустила його з обіймів і взяла за руки.

— Розумієте, я говорила з нею. Завтра. Вже завтра ми побачимо їх.

Щиро, по дитячому, дівчина дивилася на Івана Миколайовича. Він втратив дар мови. Щастя і радість читалися в його очах.

Але промовив він зовсім інше:

— Знаєш, Анюто. що?

Дівчина здивовано глянула на нього, нічого не розуміючи.

— Як би я мав дочку, я б хотів, щоб вона була схожою на тебе.

Це дуже сильно вразило Аню. Ці слова були прекраснішими будь-якого компліменту. Дівчина, не довго думаючи, міцно знову обняла колишнього детектива і промовила:

— Це дуже приємно чути. Ви також були б батьком, про якого можна тільки мріяти.

Аня роз’єднала обійми і подивилася Лемачову в очі і з смішком додала:

— Я думаю, ви з Марією будете чудовими батьками для нас з Андрієм. Як він, так і я просто діти у дорослих тілах… Ох, і клопоту завдамо ми вам … — сміючись, додала дівчина.

Лемачов також розсміявся. Кімнату охопило світло від щирих посмішок і тепло від взаєморозуміння і дружби.

Уже завтра їхні серця нарешті знайдуть спокій. Будуть битися в унісон з другими половинками. Уже завтра… Як це близько й одночасно далеко. Здається, тільки кілька годин перетинає цей рубіж, але ж є сотні хвилин, мільйони секунд, які треба пережити насамоті.

Аня повернулася в свою кімнату. Збирати речі не потрібно, бо вони й так залишалися в валізах. Та й речей було небагато. Лише найнеобхідніше. Їй не хотілося брати з колишнього життя нічого. Але й залишати також не хотілося. Це досить дорогий дизайнерський одяг, і залишати його для того, щоб його одягала інша жінка, просто неправильно. Тому якось напередодні свого від’їзду, вона його упакувала і виставила на розпродаж. Виручені гроші вона вислала у найближчі сирітські будинки. Діткам, яким менше всього повезло у цьому світі. Хоч комусь буде користь від її шмоток.

Ніч… Чому ночі такі довгі? Коли ти спиш, то не помічаєш, як пролітає час. Коли повертаєшся з одного боку на інший бік, намагаєшся тим самим впіймати блукаючий десь у темряві сон. Але чомусь він ніяк не піддається на ніякі умовляння і стоїть осторонь від твоїх благань.

І скільки б Аня не твердила собі, що потрібно спати, ніяк не могла заснути. Тривога й острах не покидали її. Хоча й лунали у голові заспокійливі думки, та все це не приносило такого бажаного спокою.

Як усе відбудеться? Чи захоче Андрій знову бачити її поруч себе? Що Марія скаже на її ініціативу? Чи не розіб’є це їм серце?

Хто вона така, що захотіла «бавитися» чужими долями?

Ой, як багато ще запитань. Але ж як вона не могла вчинити по — іншому, коли дві закохані душі блукають наодинці, шукаючи спокою. Але його немає і не буде. Дві половинки серця повинні бути разом, лише тоді вони будуть битися в унісон, лише тоді вони знайдуть свій спокій і щастя.

Ще трохи, ще зовсім трохи …

Аня увімкнула світло і глянула на годинник. Лише третя година. Приречено сіла на ліжко і обхопила руками своє обличчя. Потім швидко підхопилася і попрямувала у ванну кімнату.

«Все одно не засну. Можливо, гаряча ванна допоможе мені трохи заспокоїтися».

Дівчина увімкнула кран і гаряча вода стала наповняти ванну.

Аня зняла халат. Зняла і нічну сорочку. Стояла вона навпрти дзеркала, наче мавка лісова. Довге волосся трохи прикривало її наготу. Але не сховало правильний рельєф її тіла і спокусливі форми.

Дівчина торкнулася води. Надто гаряча. Зараз додасться ще трохи холодної води і буде як раз.

Вода накрила тіло молодої жінки. Тихенький звук задоволення злетів з її уст, коли відчула, як вода омила її тіло. Ніжний аромат ванілі оповив кімнату.

Повна ейфорія.

Аня розслабилася. Вода поступово забирала її втому і тривоги. Стало легше