Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Зареготала красуня; так і покотився сріблом її холодний, зневажливий регіт по всій корчмі, і гучною луною розсипався, здавалось, далеко-далеко по широкому степу, що на той час вже зовсім ущух і спокійно дрімав. Холодом тхнуло від того сміху, і зло взяло прадіда, образився він: з гонором був козак. Закрутив він вуса. «Ну, постривай лишень, відьмо, - думає, - щоб і я ще не посміявся з тебе!»

А та вередливо відставила свої чудові губки, прищулила трохи очиці, схилила на бік головку, і все ще трясеться від сміху і промовляє не то дратуючись, не то кепкуючи з його: «Молоко ще, мабуть, не зовсім у тебе, козаче, на губах обсохло, тим-то ти й вихваляєшся. Коли б тільки схотіла я, все забув би ти для мене на світі!..»

«А от же і не все!» - заїдлива одмовляє прадід.

«Не все; кажеш?.. - чванливо і уразливо протягнула та, і очі їй ще дужче, заблищали. - Не асе? Ой, не хвастай, козаче, пожалій ти свої літа молоді! - і викликає, і кепкує красуня. - Ні за що занапастиш життя своє, за одно слово моє оддаси його, тільки побажаю!»

«Життя? - каже прадід. - Так, життя я не пожалію для тебе, та і який козак шкодує за життям своїм? Ну, а більшого… ні, - каже, - більшого я не оддам тобі».

Роздратував її козак; звичайна річ, нічим не дошкулиш так гарну молодицю, як словом таким.

«Не оддали? Чи буде ж так, козаче? - викликаючи, знов почала дражнитись вона. - Більшого не оддаси?.. Ха-ха-ха! - сміється красуня. - І душу свою оддаси, товаришів покинеш, саме місце, де ти народився, забудеш… забудеш, хто ти, і по що послав тебе гетьман твій!.. А в секретну грамоту, що доручив тобі вельможний, - каже з ядучою усмішкою, - стьожки свої я загортатиму!..»

Так і здригнувся козак, так і спалахнув весь, як порох! «Невже ж, - думає, - обмовився побратим необережним словом? От чортів син!»

Розсердився він гнівом козацьким, гордо підняв голову, і міцно стиснула залізна рука батьківську шаблю.

«Слухай! - голосно й сміливо каже. - Не хвастав я, не порожні слова казав, що й життя не пожалів би для тебе, бо тільки сліпий пожалів би його за красу таку… Але слухай, не базікай не знать що, не чіпай того, що не жіночого розуму діло!.. Бачиш ти оцю батьківську стару шаблю? Багато працювала вона в козачій руці і проти москаля, і проти турчина, і проти ляха, проти всіх, кого тільки лиха година наносила на Україну… Слухай же, молодице: хоч і вродлива ти, але нехай одсохне моя правиця, - гнівно й уважливо каже прадід, - коли й на твоїй білій шиї не заблищить ця шабля, торкнись тільки ти гетьманської грамоти, хоч би й самому мені не животіти після того на білому світі!.. Чуєш? Так не забувай же сього!..» - І ще міцніше стиснув козак свою гостру шаблю.

Спалахнула й красуня: ще ніколи, мабуть, не доводилось їй чути такої відмови. Огнем запалали їй щоки, засвітилися очі, сердито насупились, брови, заходили пишнії груди під гаптованою сорочкою; скочила вона горда, неприступна, розлютована, і тупнула маленькою ніжкою.

«Не боюсь я твоєї шаблі! - говорить і спересердя трясеться вся. - Тільки пальцем кивну, і підніметься за мене таких шабель сотня!»

«А я і з сотнею битися буду!» - перебив розгнівано прадід, і ще дужче образив її тим, роздратував.

«Тисяча підніметься! - перехопила, себе не пам’ятаючи, красуня. - Та не в тому річ; бийся собі, з ким хочеш! - сміється зневажливим холодним посміхом. - А от же, і ти послухай мене, козаче! Тільки бровами поведу, тільки оком моргну тобі, і ти одразу татарином навіть зробишся з козака, як те щеня у мене під ногами плазуватимеш!..»

Затремтіли губи у прадіда, зблід він весь від образи такої.

«А ну, моргни!» - каже.

«Хочеш?»

«Хочу!» - одмовляє сміливо.

«А не будеш потім жалкувати, козаче? Подумай!»

«Не турбуйся, - каже, - не жалкуватиму. Спробуй! От зараз так і зроблюсь татарином! Моргни!..»

Розпалив її козак, як залізо в горні, і зовсім стратила вона розум від зневаги його. Затремтіли тонкі ніздрі, темні, променисті очі вогнем запалали, ще бурхливіше заходили високії груди… Підняла вона свою білую руку до парчевого очіпка, - і до самої долівки розсипались чорною хвилею її довгі густі коси, ще дужче підкреслюючи білину чудового видочка і лебединої шиї… Підняла вона довгії вії свої, відкрила чорні вогняні очі, і затріпотіло палке козаче серце, бо наче дві гострі стрілки впилися в нього… Здригнувся козак, - почуває він, що пекельний вогонь запалав в його грудях від того погляду, пече його і туманом окриває голову, але міцно ще тримає козацька рука батьківську шаблю. «Не піддавайся», - шепоче йому начебто батьківський голос, і перемагається прадід: так і тягне його кинутися до неї, але стоїть ще, міцно стоїть козак!

«Ти сам того хотів, - скрикнула красуня. - Так на ж, дивись!»

І розірвала вона комір своєї білої вигаптуваної сорочки, розірвала, розсипала по підлозі разки червоного доброго намиста, відкрила себе аж до самого пояса… І з’явилась перед козачими очима жінка такої дивної краси, якої не бачили ще на землі ні сонце, ні блідий місяць, яка тільки во сні може чоловікові з’явитися!.. Навіть світ потьмарився навколо від яскравої білини того тіла, навіть око слабло і переставало виразно відрізняти ті чудові, наче з мармуру висічені форми неземної краси!.. Повітря і те, здавалось, завмерло від здивування, цілуючи і голублячи те тіло!.. Все на світі повинно було затуманитись, завмерти перед такою красою, - і здригнулась козача рука на старій заповітній шаблі, задивився, забувся козак…

«Ну що ж, пам’ятаєш ще що-небудь на світі, козаче?» - голосно засміялась красуня, і навіть повітря затремтіло срібним сміхом з можливості що-небудь пам’ятати.

«Пам’ятаю», - вже самі відмовляють уперті вуста, хоч і тремтить рука, що держить за шаблю.

«Пам’ятаєш?! Ні, неправда твоя, козаче! - загарливо заговорила красуня, і тонкі ніздрі її тремтіли від хвилювання, а очі палали вогнем. - Але тривай же, ще одну хвилиноньку тільки, і ти все забудеш! - задихалась вона. - Тільки єдину хвилину!.. Іди до мене, спробуй чар ласки моєї! Ну, іди жі. Ти… подобаєшся мені, упертий… чуєш?..»

І вона простягла до його свої білії руки; її