Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

«Та воно, - каже прадід, - дух од неї, справді, міцний, що й казати: у мене самого, крізь скло, і то в носі комарі закусали, щоб їй до дна википіть! А тільки все-таки чудно мені, побратиме, що від одного духу, та козак звалився! Хіба от, може, від того, що обридла вона тобі, і душа не приймає?»

«Еге ж, Петре, від того, - каже, - від самого… Їй же богу, від того..»

«Ну, а навіщо ти, - питає далі прадід, - в корчмі з панянками женихався?»

«Хто, я?» - дивується Тарас.

«А то хто ж? - каже прадід, - вже ж не я».

«А от і не думав, Петре… Їй-богу, і не думав!.. Щоб мені на коня, - каже, - не сісти, коли я помислив навіть… То вони, сороки безхвості, женихались зо мною, а не я з ними… Цур їм і пек!..»

«Ех, Петре, - каже, - не в добре, здається, місце ми попали з тобою… Їй же богу, не в добре…»

Дивується прадід, і самому йому здається, що й справді недобре воно місце, та нічого не зробиш: треба козацького слова додержати. «Знову ж, і красуня така!..» - думає. Хотів він потилицю почухати, щоб краще обміркувати все, пустив плече побратима, а той так і гепнувся, де стояв.

«Ой, Петре, - мимрить крізь сон, - дай вже мені виспатись, так і хилить мою головоньку…» - і одразу захріп.

Постояв прадід, постояв, дивлячись на його, почухав чуприну, підкрутив вуса, заложив його за вухо, плюнув та й пішов у корчму.

VII

Бенкетують собі пани з панянками в корчмі, п’ють варену, від котрої такий чудовий дух іде, жартують проміж себе, а прадід все ще стоїть, як і стояв, у крайній кімнаті перед сумною красунею і слова вимовити не здолає: онімів козак, хоч і не дивиться на нього та, не помічає, наче й немає його зовсім біля неї.

Вже довго, чи ні дивився він так на неї, тільки, нарешті, схаменувся, та й промовляє стиха до неї:

«А глянь же, - каже, - подивись на мене, зіронько ясна… Хоч одним оком подивись!» - просить.

І очей не підвела красуня.

«Навіщо мені дивитися на тебе?» - одмовляє зневажливо.

«А на те, голубонько моя, - каже прадід, - що немає кращої за тебе на всьому світі… Так і молить душа твого погляду».

«Не новина мені це, - одказує, - надокучило вже й слухати, - і навіть плечицями знизала. - Не надивишся, багато вас таких набереться, всі попросять…»

«Ге-ге! - засміявся прадід вже сміливіше, задоволений, що як-не-як, а почав таки розмову. - Ге-ге! А от же, глянь! Може я та не такий, як іншії»

«Ти?» - зневажливо питає красуня; обернулась і глянула…

Огнем запалало прадідове серце від того погляду, ніби влучна татарська стрілка впилась в його; але й з красунею трапилось щось непевне. Глянула і не маже опустити довгих вій, не може одвести здивованих очей своїх: самі собою напіводкрились чудові вустоньки, помітно, хоть і злегка, зачервоніли її щоки.

«Який же ти схожий!..» - здивовано пошепки каже, але схаменулась, замовкла.

«На кого, голубко?» - питає прадід, усміхаючись.

«Все одно, - каже, - на кого, козаче, а тільки страшенно схожий… Наче двійник…»

Зрозумів прадід, про кого річ, і одразу насмілився. Сів він на лаву поруч неї, та й почав своє діло козацьке. Як уже він там крутив, а тільки, нарешті, зажартували вони проміж себе, - майстер же до того був небіжчик, що й казати! Жартував він, жартував, та й каже: «А ну, лишень, подивлюся я, чи воно тонке полотно на твоїй сорочці?» І на тім слові протягнув прадід руку, як і всякий добрий козак протягає, коли з молодицею жартує; протягнув, та одразу сіп її назад: таке холодне намацав, що мало не крикнув! - «Еге-ге, - думає, - та вона ж відьма! їй же богу, відьма, мабуть… Ну та дарма: багато їх таких, часу немає розібрати, котра з них відьма, а котра ні».

А красуня насупилась, і навіть погляд сердитий кинула на його.

«Які ж у тебе, козаче, руки гарячі», - каже.

«Від кохання то», - одмовляє прадід.

«Од кохання? - питає глузливо і разом зневажливо. - Всі ви про кохання розповідаєте, та тільки ніхто з вас не вміє кохати!..» -і важкенько зітхнула.

«Ну це ти вже брешеш, - образився прадід. - Може хто інший і не вміє, а тільки мені, слава Богу, від молодиці сього ще не доводилось чути».

«То від мене послухай», - каже.

«Видно, не дуже то любить тебе чоловік твій, що ти й на інших накидаєш», - каже, осміхаючись, прадід, та вже й собі сердитися починає. Образилась і та, так і спалахнула, навіть очі їй заблищали!

«Мене? - гордо перепитує вона. - Та він рабом моїм став, так мене любить! Я покорила його, у його й волі своєї немає. Схочу тільки, і він весь мій!.. Але мало мені того, козаче, - вже тужливо промовляє далі красуня, - іншого бажає душа моя, мало їй радості від такої любові…»

«А чого б тобі ще хотілось?» - питає прадід.

«А того хотілося б, - одмовляє вона схвильовано, і навіть чудові очі її засвітились палкою жагою, - того хотілося б, щоб не тільки я ним панувала, але й він мною; щоб не по моїй волі він став моїм, а й по своїй власній; щоб, оддавши мені свою душу, він повсякчасно жадав би мене, а не ухилявся від мене, і тією жадобою панував наді мною… Та де тобі, козаче, зрозуміти бажання моє! Всі ви кволіші за стару слиняву бабу!.. Вам тільки оком моргни, ви й батька з ненькою забудете!» - зневажливо каже красуня, а сама так і встромила в його свій погляд глузливий

Спалахнув, скочив козак на таке слово, та і закрутив свій вус молодецький, розгніваний.

«Ні, стривай, - каже, - не всі такі, брехня твоя!»

Та й гарний же зробився при тому козак, надзвичайно гарний! Засвітились йому очі, заходило серце козацьке, і сміливо дивиться він красуні просто в очі, а та ще ширше розкрила їх, на нього глядячи; наче щось надзвичайне, невидане побачила вона!

«Ні, - каже прадід, - не варт і доброго слова той козак, котрий через бабу та