Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

- думає, - штуку варять, бісові діти! І що воно за празник у них такий сьогодні, - чи не самого чорта до себе в гості ждуть?»

Почухав він, дивуючись, чуба, та й згадав про товариша; шукає його очима, - коли дивиться, а побратим на лаві між панянками сидить, регочеться, жартує, та так і пасе їх одиноким оком своїм, наче й справді вродливий парубок який! Навіть рота роззявив прадід, сам собі не вірить!

«Чи бач. чортів син, - думає, - а ще й запевняв, що наче б то й не ласий до них… Та й те дивно, - міркує, - чого воно панночки та липнуть до його, одноокого? Що за чудасія?»

Покрутив тут прадід вуса і тільки що був помислив, чи не зайти й йому в корчму, з побратимом побачитись, коли тут його хтось лясь по плечі! Оглянувся небіжчик, - і сам собі не вірить: стоїть перед ним якийсь блідий-преблідий козак в коштовному жупані, дивиться йому в очі і осміхається безкровними вустами своїми.

«Здоров був, Петре, - каже; - не признаєш, чи що? Невже ж так-таки і забув про умову нашу?»

Тут тільки згадав прадід і козака того, і умову свою.

«Добривечір, - одмовляє, здивований, а сам посторонь од його, наче бог зна що побачив. - Та по правді сказать, то й запомнив, - каже, - і зовсім таки запомнив».

«Ну, нічого, - відказує козак, - аби тепер згадав. Додержуй же свого слова, Петре, виручай!»

«Де ж я буду, - питає прадід, - виручати тебе?»

«Та тут же», - одмовляє козак.

«От так оказія! - дивується прадід про себе. - Причепилась, халепа… а про те робити нічого, коли й пообіцяв».

«Ну, а де ж вона, жінка твоя?»

Взяв козак прадіда за плече, підвів його до крайнього вікна корчми, показав на те вікно пальцем і сказав тільки йому: «Дивись!»

Глянув прадід, та так і завмер на місці. Такої дивної краси ще не бачили його очі; та й не чув він, щоб така краса могла бути на світі, бо, здавалось йому, і дивитись страшно було на красуню, що з’явилась перед його здивованими очима! Весь тремтів він, дивлячись на довгі, до самої долівки, густі чорні коси, на біле чоло, наче вирізане із слонової кости, на тонкі, як шнурочки, брови і довгі вії, на ті очі, в котрих крилося якесь страшне полум’я і разом невимовний сум… Моторошно йому навіть стало, але проти волі рука його піднялась до чорного вуса… Неодсічно вабили до себе доброго парубка і ті соковиті, хоч і тонкі разом з тим, губи, неначе вимазані червоною кровію, і ті пишні груди, що спокійно підіймались під її вигаптованою сорочкою… Здорово підкрутив козак молодецького вуса, встромивши очі в зажурену красуню…

«А чого ж то вона так сумує, голубка, коли тут бенкет відбувається?» - подумав він, і тільки подумав, як зараз же і зашепотів у нього над вухом блідий козак:

«Того сумує, - шепоче, - що нема мене біля неї. По умові ми стріваємось тільки після полуночі, а сьогодні з полуночі сам, Петре, знаєш, неділя заходить. В свято мені воля положена, і тобі якраз зачинати», - каже.

«Ге, - подумав прадід, бадьоро усміхаючись, - щоб мені ні краплі горілки в рот не попало, коли б я чи то в будень, чи то в свято, та став тікати від такої голубки! Не я в неї, а вона в мене запросила б собі волі на свято!»

Обернувся прадід, щоб сказати це саме тому козакові, а його вже й сліду немає. Здивувався він, та не до того тепер було йому, щоб довго думать про що-небудь; поправив він пояса, шапку на бік здвинув. і тільки хотів був пожартувати у віконечко постукати, як раптом згадав про коней і зброю свою в степу.

«Ні ж, - думає, - попереду коней сюди приведу і добро своє заберу».

Справний козак був, що й казати!

VI

Наче й недовго порався прадід в степу, але ж як повернувся назад, в корчмі начебто й тихше стало, не чутко вже було того галасу. Може хто, нагулявшись, і додому поїхав, а кого й варенуха проклята, од котрої у прадіда в носі наче хто шилом крутив, утихомирила: хто ж не знає, що од неї, анахтемської, іноді й добрий козак хилиться, як билиночка од вітру, а то ж була така варенуха, що прадідові не доводилось ще такої й нюхати!

Викликав він з хати жида корчмаря, поспитав, де йому коней поставити, спитав вівса, власними руками насипав їм по повній мірці, та й пішов од стайні через двір до корчми. Ступив він кілька кроків, підняв ногу, щоб ще раз ступити, - коли чує, ворушиться щось живе під ногою… «З нами Хрест святий!» - аж скрикнув прадід. Коли придивляється, якийсь чоловік вовтузиться на землі і ніяк, бідолаха, на ноги стати не може.

«Пусти мене..’, пусти мене, - мимрить собі під ніс невідомо до кого. - Не держи мене! От підведусь, так такого тобі дам», - похваляється.

Тут тільки впізнав прадід побратима.

«Перехрестись! - каже він йому, - очмарів ти, чи що? Хто тебе держить?!»

«А хто ж його знає, хто, - белькоче побратим. - Мабуть нечиста сила, чоловіче добрий. Бач, ноги не слухають!»

Розсердився тут прадід, підняв його за чуба, та й поставив на ноги.

«Та ти, - каже, - мабуть всі клепки розгубив в корчмі! і мене вже не пізнаєш?»

А той і на місці не встоїть: точиться на всі боки та своїм одиноким оком лупає.

«П’яниця ти, п’яниця, - дорікає йому прадід; - а ще брехав, що горілка обридла йому! Подивіться на його, люди добрі!»

Очуняв трохи побратим, та й сам собі не вірить, тільки спльовує та поперек собі скребе.

«Їй же богу, - каже, - не брехав я… Їй же богу, остогидла…»

«Остогидла?! - сердиться прадід. - А навіщо ж ти насмоктався; чортів сину?»

«А от же… і не насмоктався… - ледве язиком ворочає побратим. - їй-богу, не насмоктався… і не покуштував навіть… і вусів не вмочав…»

«Так чого ж ти на ногах не встоїш?» - не вірить йому прадід.

«Од духу, - каже, - мабуть, не встою… от від чого…»

«Од якого духу?»

«А од того самого, - одказує, - од варенухи тієї анахтемської… Такий од неї дух,