Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

«Не я буду, - каже чуткий Квач, - коли то не пес виє!»

«Ні, - одмовляє прадід, - бути того не може. Відкіля ж, - каже, - пес візьметься, коли навкруги ніякої оселі і близько немає? Не пес то…»

«А що ж по-твоєму?» - питає побратим.

«Та хто ж його знає, що воно; хіба мало чого водиться в глухому степу! Всякого буває…»

«А от же і пес, - намагається побратим, прислухаючись, - їй же 6огу; пес!»

«А і не пес», - сперечається прадід.

Любив він завжди на своєму поставити.

«Не пес, кажеш? Давай об заклад, що пес! Став півкварти!..»

«Що ж, і поставлю, - одмовляє упертий прадід, - чом і не поставити. Тільки ставить нам не можна, - певне пам’ятаєш зарік? Та й остогидла ж вона тобі, казав ти…»

Почухався Квач.

«Так то воно так, - каже, - нехай нею чортяка подавиться… Ну все ж таки, пес то!»

«От же і ні», - опинається прадід.

«Ну, стій же, коли так! - каже Квач, вже розсердившись. - Зійду я на могилу, та подивлюсь відтіля, може й побачу що… Побачимо, чия правда буде!»

Виліз Квач на могилу, оглянувся навкруги та й кличе веселенько прадіда. «А ну лишень, іди сюди, подивись, що нам Бог посилає!» Виліз і собі прадід, подивився, - що за чудасія? Не далі, як за версту, глибока балка, а в тій балці хата, та так і світить всіма вікнами. «Що за чудасія? - каже. - І справді, хтось живе тутечки». «Та то замало, що живе, - кричить звеселілий Квач, - а корчма!» «Ну, може ще й не корчма!»

«Їй же богу корчма! - запевняє побратим. - Я по духу чую її… Потягни, Петре, носом, хіба ж не чуєш горілки?»

Потягнув прадід носом і навіть сплюнув. «А й справді, наче чутно… - каже. - Чи бач, анахтемська, відкіля сягає!» Зійшли вони, замислившись, з могили, а Тарас і каже: «Чи не завернути нам до корчми, побратиме? Їй-богу ж краще завернути. В степу воно наче і не так, щоб зовсім добре ночувати було, та й коням вівса в корчмі певно знайдемо, а то давно вже вони, бідні, вівса не бачили, навіть охляли на самій траві».

«Та воно б можна, - одмовляє прадід, - чом і не завернути… В корчмі, звичайно, далеко б краще було, ніж серед голого степу, та тільки боюся я, побратиме: сам знаєш, по якій справі їдемо… Тобі то воно нічого, коли горілка остогидла тобі і в пельку не лізе, ну, а мене вона, проклята, потягне… За версту от і то в носі крутить, щоб їй гірко стало!» «А то може ходімо…»

«От же не піду, їй-богу, не піду, хоч силою мене тягни! - одмовляє прадід. - їди собі сам, коли хочеш».

Побалакали вони так, побалакали, та й побіг побратим сам.

«Подивись, - каже, - Петре, за кіньми, а я вмить збігаю, погріюсь тільки; бо воно щось наче мені холодно трохи здається. Та і вівса коням заразом принесу».

І зостався прадід самотній серед степу широкого.

V

Ой, і світить місяць, світить ясний, - увесь світ мріє під його журливим промінням; тільки в балку глибоку не хоче заглянути білолиций, того й окриває її такий морок. Недобре, видно, місце, бо заказано воно Господом місяцю зазирати туди, де недобре коїться, та на своє безголов’є не всі люди про те пам’ятають. Дивиться місяць козакові просто в очі, бо чиста душа козацька; і той стежить за ним очима, як пливе він поважно і вільно по небесному степу, тільки інколи зачепить за прозорі легкі хмарки, осяюючи їх чистим сріблом та золотом… Дивиться прадід і на тихі ясні зорі, як вони одна до одної гостювати літають, таночки по небу водять, а не то і в шуліки грають, і так хутко від того шуліки тікають, що тільки смуги огневі на один мент на небі лишаються, та одразу і тії зникають…

Довго так прадід лежав і дивився, очей з неба не зводячи. Коли це чує; затремтіло, задзвеніло щось у тихому нічному повітрі… Прислухається козак, аж то музика дзвенить, так і розпливається із балки по степу широкому: бубон бубонить, скрипочки «гандзю» грають, заливаються, цимбалики то брязнуть, затремтять тихим прозорим стогоном, то зовсім завмирають, - хоч зараз навприсядки йди, так і ваблять козацькую душу!..

«Ге, - думає прадід, - а се мабуть бенкет в корчмі розпочався, та і знатний же, видно, бенкет] От і засидівся товариш в теплій корчмі, а ти лежи собі колодою серед дикого степу!» Розсердився навіть прадід» та одразу схаменувся, що гріх воно на побратима сердитись. «Краще б, - думає, - ніж сердиться, одвідать би його, може воно яке лихо йому трапилось?» Гріх воно, звичайно, побратима в біді кидати.

Міркував прадід, міркував, - а музика гуде собі, навіть тупання чутно, наче гопака люди витанцьовують! І надумав він, нарешті, що йому треба таки дізнатись, чи не в біді товариш. Підвівся він, сів, послухав ще трохи, та й каже сам собі: «А що ж, їй-богу, воно слід побратима провідати: може й справді йому яка небезпека загрожує, боронь боже!»

Добрий товариш був прадід, вірний!

Став він на ноги, оглянув свою зброю, до коней довідався, чи добре вони спутані, та й пішов до балки виручати побратима. Іде він і бачить: горить вся корчма огнями; і чим більше він наближається, тим чутніше йому, що в корчмі щось надзвичайне одбувається: музика так і заливається, так ї вистукують закаблуки, аж повітря тремтить.

«Чи бач, диявольська музика, - каже, - як гарно грає, анахтемська! Самі ноги всякі викрутаси виробляють».

Підходить, загляда в одно вікно - жид шинкар з жидівкою і бахурами шабаш справляють!*

«Гак от воно що, - думає, - так завтра, значить, неділя буде! За дорогу і дні погубили козаки.

Що ж це воно за нехристі проти неділі бенкет справляють?» - дивується він, а у самого чортяча музика так і ноги вивертає.

Підійшов він до другої половини, дивиться: Господи ти Боже мій! Самі пани та панянки, мазура витанцьовують, а збоку на припічку варену варять, та таку варену, що у прадіда крізь скло і то в носі завертіло: Тільки дух встиг затаїти, а то так би і чхнув на весь степ широкий!

«Ну, та й добру,