Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

на Вкраїні… Ну, а тепер скажи мені, Петре, - питає, - за віщо тебе ласим прозвали?»

Як жаром сипнуло на бідолашного прадіда, хоч у сірка позичай очей! «Бач, - думає, - що дяк проклятий наробив!» Зупинився був, та поправився козак, не стерявся.

«Не сам я себе так називаю, вельможний, а люди, - одмовляє, - то їм і знати за віщо…»

Стоїть, як рак варений, весь червоний, і очі в землю втопив, а гетьман як засміється знову!

«Ну, нехай і так буде, Петре, - каже, сміючись, - бачу, спритний ти козак, правду мені говорили про тебе. Тільки чи не досить ти вже наласувався, чи не час вже і за діло, козаче, га?» - і уважно глянув на його вельможний.

Одразу полегшало на душі у прадіда.

«Не зрікаюсь я козацького діла, вельможний гетьмане, - відповідає сміливо, - укажи тільки… В пекло пошли, і туди піду!»

«Ну, в пекло, то воно трохи далеко буде, та і ні для чого поки що, - осміхнувся знову гетьман. - А послати я тебе, Петре, все-таки пошлю, бо показали мені на тебе як на доброго козака, а мені такого зараз і треба. Слухай же, Петре, добре слухай та на вус мотай, а язика держи на припоні. Проберись ти до хана Селім-Гірея, і як там хочеш, а постарайся нахилить його на наш бік; я і грамоту тобі відповідну дам до нього. В приязні ми були з ним до сієї пори, проси ж його, щоб не зрадив він і на сей раз і подав нам допомогу; коли сам не може, то нехай пришле з ордою сина свого Азамата. Та скажи ще йому, що і Сірко з запорожцями тепер за нас. Стоїть тепер хан табором під Перекопом; чи проберешся ти до його Лугом Великим?» - і знову пильно подивився на нього гетьман.

«Проберусь, коли Бог поможе, - рішуче відповів прадід. - А не проберусь, то й ждати мене живим нічого буде».

«Добре, Петре, - говорить вельможний. - Ну, а грамоти моєї не однімуть у тебе?»

«Хіба у мертвого», - одмовляє прадід.

«Ні у живого, ні у мертвого, чуєш, козаче? - ще уважніше наказує гетьман. - Умирать будеш, - смерть зупини: попереду грамоту знищи. Для того я порадив би тобі вибрать собі вірного товариша; сам вибери, удвох певніше буде. Ну, їдь же з Богом, козаче, от тобі моя грамота і нехай хранить тебе Пречиста… Прощавай, Петре!»

Пішов прадід веселий, - та й який козак не повеселішав би од такої чести? - хутенько зібрався, товариша собі вибрав вірного, побратима свого, та і скочив на вороного; а кінь у його добрий був: у мурзи татарського з душею разом взяв.

Не одна молодиця назустріч йому вибігала, не одна схвильовано питала: «Куди, Петре, Бог несе?» і на садочок моргала, та не такий був небіжчик, щоб од козацького діла та по садках волочитись.

Як стали козаки в полі, прадід і каже побратимові своєму:

«От що я скажу тобі, Тарасе, побратиме мій. Ідемо ми, ¦- каже, - по неабиякому ділу, і тому треба нам зарік положити, щоб біди не трапилось».

«Який зарік?» - питає його побратим Тарас Квач.

«А такий зарік, - каже, - щоб перш усього з бабами не женихатись».

«Цур їм і пек! - одмовляє одноокий Квач (друге око йому ляхи на герці вибили). - Хіба ти не знаєш, Петре, що я не дуже то й ласий до них… себто не так, по правді сказать я, як вони до мене не дуже то охочі!»

І правду казав чоловік, бо хоч і добрий вояка був, та обличчя мав таке, що не дуже бабам подобався.

«Нехай їм, - каже, - сорокам, чорт з рогами присниться! І знать їх не хочу! А який же, Петре, ще зарік буде?» - питає.

«А такий ще зарік, - каже прадід, - щоб горілки не пити!»

Почухав побратим потилицю.

«Горілки не пити… чи бач?!» - та й замислився.

«Еге ж, - одмовляє прадід. - В такій справі, побратиме мій, інакше і не можна!»

Чухав Квач під шапкою, чухав, та, нарешті, і знов повеселішав.

«Та навіщо ж мені, - каже, - і зарікатись, коли вона мені наче й так обридла вже зовсім? ЇЙ же богу, обридла!» - і навіть сплюнув.

«Ну то й гаразд, - каже прадід. - А от мені, грішному, ще, признаться, не дійшло до того. Тягне вона мене, щоб тому в огні горіти, хто її видумав! Ну, та я більше маленької чарочки пити не буду; так, саму малюсіньку хіба, як бабі ковтнуть, не більше…»

«Одну чарочку, та ще малюсіньку, - то воно, звичайно, ніякої ваги не має. А тільки правду ж я кажу, що остогидла вона мені… От, нехай моє останнє око погасне, коли брешу…»

І погнали козаки коней.

IV

Чималенько вже од’їхали козаки од домівки, багато дечого бачили, і несподіванки всякі часом траплялись, а як де то й до шабель у них доходило. Ну, і вибрались, нарешті, в степ широкий, повергають уже до Великого Лугу.

І коні навіть повеселішали, як степ зачули, - ідуть собі вільною ходою, пурхають, запашне степове повітря в груди набираючи. Куди не глянь оком, - все степ та степ широкий, а над ним, безкраїм, банею стоїть небо блакитне, наче чаша безмежна вінцями своїми на землю опирається. Навколо - ні кусточка, ні бугорочка; вільно вітрові ходити тут, і тихо колише він високу зелену траву, і здається, що пливе степ, як вода хвилюючись!

І сонцю веселіше світити над степом, бо в степу, як в морі, немає затінку, - нікому і нічому запиняти його ясного проміння; тільки од вершника іноді тягнеться тінь та од високих степових могил лягають темні плями3 але могили так же рідко трапляються в степу, як і вершники… От хіба ще орел, як розправить свої могутні сизі крила та підніметься над степом, то кидає на нього ледве помітну рухливу плямку…

їдуть козаки день, їдуть другий, вже й третій минає, - не що далеко вже й їхати їм. Сховалося за обрієм сонце, місяць блідолиций з’явивсь, вже й тихії зорі де-не-де заблимали, - час і на одпочинок ставати. Під’їхали козаки до високої могили, спутали коней, розіслали кобеняки, сідла під голови поклали, в головах, як звичайно, списи повтикали, а поруч пістолі положили та й спати налагодились.