Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

палке дихання палило йому лице, туманило мозок і пам’ять; от-от, здавалось, ті білі руки обів’ють козацьку шию, як змії стиснуть і задушать, вогонь її дихання висушить кров в його жилах, уб’є упертість і волю… Все переплуталось у козака в голові і одразу завертілось шаленим вихром; той вихор, здавалось, підхопив Його, як билиночку, і поніс невідомо куди… Білії руки майже торкались вже його шиї, ще хвилина… Але тут скрикнула красуня і, як підбита горлиця, звалилась додолу.

VIII

«Спасибі ж тобі, Петре, - несподівано чує біля себе зовсім отуманілий, неначе п’яний, прадід. - Визволив ти мене, додержав козацького слова свого; заслужу ж і я тобі, от побачиш!» - і чиясь важка і холодна, як лід, рука при тих словах лягла йому на плече.

Обернувся прадід, прийшов трохи до пам’яті, та й очам своїм не вірить… Що за диво? Не розбереш, як воно так і вийшло… «Тьху ти, диявольська омана!» - думає. Придивився краще, та й охолов весь з ляку.

Немає вже ні чудової красуні, ані корчми, ні бенкету, - тільки глуха повита мороком балка глибока, а над нею вгорі пливе собі спокійно повний блідий місяць; давно вже струхлий хрест лежить біля темної розкритої могили, тут же б’ється в судомах страшна, вся синя, стара-престара відьма, а поруч його стоїть знайомий вже йому козак в коштовному жупані, - та не козак, а мертвяк, - і дивиться на його крізь опущені вії мертвими очима своїми. Навіть чуб у прадіда під шапкою заворушився!

«З нами хрест святий!» - думає, і не може з переляку підвести для хреста руку.

«Не бійся мене, Петре, - чує він, як могильним голосом говорить до його мертвяк, - хоч і не живий я, та не ворог тобі; не бійся. Визволив ти мене, і не забуду я послуги твоєї!»

«Ну, і ти, відьмо, - говорить далі мертвяк, - прощавай тепер, скінчилась умова наша… Довго ти господарювала наді мною; лежатиму вже я тепер спокійно; давно вже прагне спокою душа моя… Бачиш, Петре, - знов звертається мертвяк до прадіда, - до чого воно доводить женихання: зв’язався я з відьмою, і навіть могила не захистила мене; і з могили викликала вона мене для своєї утіхи! Ох, і тяжко ж, Петре, було мені…»

Застогнав мертвяк, і так застогнав, знявши до місяця руки, що і все навколо застогнало; навіть зотлілий хрест здригнувся від того стогону!

«Ну, спасибі ж тобі, - каже; - прощавай поки що». - Сказав і звалився в могилу, наче і не було його зовсім.

Ще й до пам’яті як слід не прийшов прадід, з місця рушити не може, а дивиться, - тягнеться до його проклята та відьма і, як жаба, встромила в його зелені круглії очі свої…

І глянути було страшно, в яке страховисько перекинулась колишня красуня» котра все чарувала непереможними чарами своєї краси! Лице все посиніло, беззубий рот зовсім провалився і підборіддя майже зійшлося з карлючкуватим носом; вуха витягнулись, як у кажана, а рідкі пасма сивого пожовклого волосся висіли, як шерсть на старій волохатій козі… Підвелась вона і осміхається до прадіда беззубим ротом, стріляє круглими зеленими очима.

«Е, та чого ж це я так убиваюся? - шамкає. - От іще не бачили! Не хочеш любити, і йди собі к бісовому батькові в свою домовину! Одного втеряла, зате другого знайшла, ще й кращий буде! Правда, козаче?» - питає.

«Це ж ти про що власне?» - нарешті насмілився вимовити прадід,

«Смішний ти, козаче, - маніжиться відьма, ще й ногою, проклята, по-козиному притупує, - начебто й сам не знаєш про що. Подобаєшся ти мені, дуже подобаєшся, от що! Давно вже бажала я такого убоїща, ну, і покорив ти мене… Іди ж до мене, сизокрилий, приголублю, - каже, - пригрію тебе!» - а очі їй під самого лоба закотились.

Аж сплюнув прадід.

«Приголуб собі, - каже, - бабусю, дідька лисого, то й буде тобі пара… Та тільки, - каже, - дивись, щоб місяця не було на ту пору, а то ще й чорта перелякаєш!»

Затряслась відьма і зубами зацокала від злості.

«Як то так, шибеник ти, джиґун безголовий? - кричить. - Так ти назад думаєш? Одбив мене від чоловіка, удовою безталанною пустив, та й зректися хочеш? Е ні, не випущу я, - не на ту натрапив!»

«Та цур тобі, пек! Схаменися, відьмо! - розсердився вже й прадід. - Та тобі, - каже, - тільки на городі горобців лякать, а не з козаком женихатися! Ще розсиплешся!..»

«Не розсиплюсь, - одмовляє, - не бійся! Дивись, коли 6 ще сам не розсипався!»

«Перехрестись, божевільна!» - умовляє її прадід, і вже повернувся був тікать, та не по його вийшло: підскочила до його відьма і руки розставила.

«Стій, - каже, - і в голову собі не клади тікать, не пущу я!.. Надумав од чоловіка одбить, так голуб же тепер!»

Не до жартів прадідові було, навіть страшно начебто стало: бачить, причепилась нечистая сила, як п’явка… Вихопив він гострую шаблю з піхов, замірився, - але тільки зареготалась відьма.

«Не боюсь я шаблі твоєї, - каже. - Захочу тільки, і тисячу шабель підніму на тебе! Покинь краще свою шаблю та цілуй: все одно не втечеш».

«Еге ж, - міркує переляканий прадід, - а воно начебто і не гаразд виходить! От і виручай чоловіка!» Хотів він тут потилицю почухать, та так і не почухав: не до того було… І злякався він порядно, та й розсердився ж.

«Нехай тебе сліпий дідько цілує!» - каже і відскочив убік, а відьма за ним; він од неї, а вона, проклята, за ним: так і крутяться круг могили, як кішка з мишеням.

Кружляли вони так, кружляли, то в той, то в другий бік кидався прадід, та вже й задихатись почав, почуває, що от-от наздожене його відьма; як закричить він тут не своїм голосом: ой рятуйте, кому душі християнської жалко! - так по степу наче грім пішов! І що ж ви думаєте, люди добрі? Дивиться прадід, летять на його голос баби різні! Очам своїм не вірить прадід: і Солоха тут, і Хівря, і кума, і дячиха, і Гандзя удова, і скільки їх ще тут набралося, так і перелічити не можна: всі тут були, кому тільки він медові ляси точив. Та як накинулися вони всі на чортову відьму, як зачепилися з